Читати книгу - "Віртуальні межі, Olenka Ing"

— Арсене, поясни мені, що це за фото? — Віра тримала знімок у руках, не приховуючи тремтіння.

— Я ж сказав: поклади. — Його голос був рівний, але в ньому вібрувала прихована тривога.

— Тут твоя молодша версія, мій батько… і ще хтось. Третя постать стерта, спеціально. Чому?

— Бо третя людина не повинна більше існувати. Навіть у спогадах.

— А проект «Спектр»?

Арсен підійшов ближче. Зняв окуляри, які носив лише під час роботи. Він рідко дивився людям прямо в очі, але зараз — подивився.

— «Спектр» був не проектом. Це був експеримент. Неофіційний. Ми хотіли виявити, чи здатна свідомість створити резонанс поза мозком. Іншими словами — чи може група людей думати в унісон. Не просто читати думки, а відчувати їх синхронно.

— Як телепатія?

— Глибше. Більш небезпечно. Уяви, що ти не просто чуєш когось — ти переживаєш його досвід. Цілком. З усіма травмами. Всією правдою.

Віра опустила фото.

— І це вдалося?

— Так. І це зруйнувало нас.

---

Вони спустилися вниз на кухню. Віра налила собі води, але рука тремтіла настільки, що склянка вдарилась об край мийки.

— А ти не подумав, що можливо... те, що відбувається зі світом зараз — це наслідок "Спектра"? — запитала вона. — Що якщо це не просто вірус? А хвиля свідомості, яка вийшла з-під контролю?

— Я про це думаю кожного дня, — сухо відповів Арсен. — Але ще нікому не вдалося повернути хвилю назад.

Раптом у будинку задзеленчало старе дзвіночне попередження на дверях. Віра здригнулась.

— Хтось прийшов?

— Ми ж у глушині, — прошепотів Арсен, встаючи.

Він підійшов до дверей повільно. Не натискаючи одразу на ручку, прошепотів:

— Якщо це той, про кого я думаю… тримайся поруч, але мовчи.

Двері відчинилися.

На порозі стояв чоловік. Блідий, втомлений, з крихітним старим ноутбуком у руках. Очі — жовтуваті, як у людини, що надто довго не бачила сонця.

— Арсен, — мовив незнайомець. — Вибач, що без попередження. Але «Спектр» знову дихає. І ми маємо менше часу, ніж думали.

Арсен нахилив голову.

— Тобі не можна було йти. Тебе ж вважали…

— Мертвим, — посміхнувся чоловік. — Але навіть смерть — не кінець, коли твій розум прив’язаний до колективного сигналу.

Віра зробила крок уперед.

— Хто ви?

— Називай мене Орест. Колись я був архітектором штучної реальності. Тепер — її в’язень.

Арсен втрутився:

— Орест був третім у проекті «Спектр». Його пам’ять… фрагментована. І не лише через техніку. Те, що ми зробили — розділило його між кількома шарами реальності.

— Саме тому я прийшов, — Орест вручив Арсену флешку. — Ці дані я витяг з локальної підсистеми. Вони пов’язані з останнім збоєм, тим, що викликав мережеву катастрофу в Києві. Там є код. І серед нього — знайома нам послідовність. Та сама. Яка повторюється знову і знову.

Віра схопила флешку. В її руках знову ожила професіоналка.

— Якщо ми зможемо відслідкувати джерело цієї послідовності, можливо, знайдемо, хто передає сигнал зараз. Але… навіщо?

Арсен і Орест перезирнулись. А потім Арсен відповів:

— Можливо, це не «хто». Можливо, ми знову чуємо себе. Тільки… з майбутнього.

---

Коли Орест заснув у бібліотеці, Віра вийшла на ґанок. Під зорями, далекими від хмарного світу, де все — контроль і екрани, вона вперше відчула страх не перед катастрофою… а перед собою.

Що буде, якщо правда — не про вірус, не про збій, а про те, що свідомість уже давно не належить людині?

І коли вона повернулась у дім — її планшет, давно вимкнений, загорівся сам по собі.

На екрані миготіло повідомлення:

"Ти бачиш, бо ми дозволили. Продовжуй."

І екран згас.

---