Читати книгу - "Віртуальні межі, Olenka Ing"

Орест не спав. Насправді — не спав уже багато років. Сон, як і решта людських слабкостей, поступово зникав із його життя після «Спектру». Віра думала, що він задрімав у старому кріслі бібліотеки, але насправді він просто... згадував.

Колись він був ближче до мрії, ніж будь-хто з них.

---

2026 рік. Київ. Підземний корпус Центру ноосферних досліджень.

— Якщо людська свідомість — хвиля, — Орест пояснював команді, виводячи на проєктор спектрограму, — то ми з Арсеном вважаємо, що її можна синхронізувати. Задавши координатний імпульс.

— Це вже було, — перебив його Ігор (батько Віри), — біорезонанс, ентропія, інтерференція. Теорія. Але реальність складніша.

— А якщо ні? — посміхнувся Орест. — Якщо ми весь час просто боялися подивитися в глибину? І якщо зможемо з’єднати свідомості — не шляхом запису, а через пряму трансляцію?

Саме тоді народилася перша версія «Спектру».

Троє. Арсен — мозок, що обчислює. Ігор — математик, скептик і баланс. І Орест — мрійник, який шукав Бога в кодуванні хвиль.

---

Перші експерименти були безпечними.

Двоє учасників входили в нейроінтерфейс, зчитували відчуття третіх людей. Поступово — не лише емоції, а спогади. Потім — бажання.

Та в 2027-му один учасник не вийшов зі стану підключення. Його тіло жило, але розум — ні. Він залишився у "мережі".

Це стало першою тріщиною.

— Ми створюємо портал, — казав Орест уночі, стоячи з Арсеном на даху корпусу. — Але не знаємо, куди він веде. Уява — не просто механізм. Це поле. І ми вже перетнули його межу.

— Ти хочеш зупинитись?

— Навпаки, — голос Ореста тремтів. — Я хочу дізнатись, чи за межею ще є ми.

---

Та експеримент 0.7 був фатальним.

Орест підключив себе до «Спектру» на 43 хвилини — довше, ніж будь-хто. Він пережив свідомості десятків людей, зокрема... свідомість того, хто вмер у 2027-му.

І з цього він не повернувся таким, як був.

Його пам’ять почала розшаровуватись. Він не завжди міг сказати, що належить йому, а що — чиїмось спогадам. Слова в його мові почали зміщуватись — він змішував мови, уривки віршів, навіть фрагменти програмного коду.

Коли в центрі стався перший технічний збій — саме Ореста визнали причиною. Арсен намагався захистити його, але протокол безпеки спрацював.

Ореста ізолювали. Формально — на реабілітацію.

А неформально — знищили всі згадки про нього в офіційних звітах.

---

Але він вижив. Тіло — на околиці карпатського села, розум — блукав у хвилі, іноді підключаючись до чужих пристроїв, мов привид.

Він вчився бути «за екраном». Присутнім, але невидимим. Інформаційним фантомом.

---

І тепер, сидячи в кріслі Арсена, він прокручував у голові уривки тих моментів. Особливо — один спогад.

Той, якого не мав знати ніхто.

---

— Ти не сказав їй, правда? — голос Ігоря, батька Віри, лунав у темряві.

— Вона ще дитина, — відповідав Арсен.

— Але вона — носій. Її мозок унікальний. Якщо ти даси їй вибір — вона зрозуміє. Якщо ні — втратиш її назавжди.

І тоді Орест почув свій власний голос. Десь між шарами спогадів:

— А що, як її свідомість уже приєднана?

Мовчання.

— А що, як вона — ключ?

---

Тепер він знав: Віра не просто була донькою Ігоря. Вона була частиною проекту.

Вона — була "Спектром".