Читати книгу - "Щастя замовляли?, Юліан Романенко"

… Віра жила у приватному секторі на краю доволі стрьомного індустріального району міста. У невеликому будинку майже всі вже спали, тільки із першої кімнати темряву коридору розріджувало синювате світло і чувся монотонний гул новинарного каналу — один із квартирантів, Мішок, набузившись пива, як завжди, заснув перед увімкненим телевізором.

Віра акуратно зняла взуття, рухом показала подрузі поводити себе тихо і навшпиньки попрямувала у свою кімнату, а Катя слухняно пішла за нею, все ще не припиняючи шмигати носом.

Уже в кімнаті Віра видихнула, сіла в комп’ютерне крісло і задоволено витягнула ноги. Катя, яка тут бувала сотні разів, ніби вперше оглядала старі шпалери, ще радянське ліжко на пружинах, масивний дубовий стіл, увесь той небагатий, але охайних побут своєї подруги.

— Сідай, будь ласка, де тобі зручно, — великодушно запропонувала Віра, позіхаючи.

— Ну так що тут у тебе такого цікавого? — дещо насторожено запитала Катя, вмощуючись на стільчику. — Я от, поки ми їхали, взагалі не врубилась, що тут може бути.

Віра хитро усміхнулась, підвелась, пританцьовуючи, дійшла до дверей і клацнула замком. Потім, так само пританцьовуючи та мугикаючи якусь пісню собі під ніс, пірнула під ліжко і дістала звідти коробку, доволі об’ємну і високу, але і на надто важку — Віра без відчутних зусиль тримала її в руках. Дівчина взяла свою ношу, поставила її прямо на підлогу в центр кімнати, сіла поряд, по-турецькому уклавши ноги, і рухом запросила подругу сісти поряд.

— Коробочка якась… — намагалась угадати вміст Катя. — Ти що собі блютуз-колонку купила?

— Ні, щось краще, — авторитетно відмовила Віра.