Читати книгу - "Щастя замовляли?, Юліан Романенко"

Вона відкрила коробку і з врочистим виглядом дістала звідти невеликий пристрій. Катя не могла в деталях розгледіти річ, бо кімнату освітлювали лише монітор і світло вуличних ліхтарів, які зазирали в приміщення, але знову відзначила, що пристрій дійсно нагадував блютуз-колонку, причому доволі потужну (така була у її брата). Проте штука не мала кнопок чи динаміка — пристрій був весь монолітним, лише нагорі виднілось невелике кружальце, яке ледь світилось жовтим. Віра, все ще мовчки, взяла свій смартфон, щось там натиснула і усміхнулась:

— Все, почалось.

Кружальце на пристрої загорілось примарним, неоновим синім світлом і пристрій почав ледь чутно гудіти.

— Ну і…? — розвела руками Катя.

— Не поспішай. — знову засміялась Віра. — Вдихни глибше…

Катя зробила глибокий вдих, немов на прийомі в терапевта, видихнула і протягнула:

— Ва-у-у-у… А що це за запах?

— Це, подруга, запах гір, — тихо мовила Віра і заплющила очі.

Кімнату заповнювала свіжість. Здавалось, що і кімната, і будинок за долю секунди перенеслися із загазованого Лопанська в саме лоно старої Європи, в якесь маленьке селище на березі холодної гірської річки, де за кілька десятків кілометрів немає ні фабрики, ні заводу, ні авто, ні навіть живої душі.

— Клас, скажи? — озвалась Віра.

— А як це? Як… — не змогла вимовити Катя, запаморочена повітрям.

— Це лише початок, — сказала Віра. — Дивись далі.

Кружальце на пристрої стало жовтим, і в кімнаті попливли звуки: жебоніння річки, шум вітру, скрип дерев. В наступну секунду Катя аж голову в плечі втягнула — таким реалістичним і близьким їй здавався крик орла, який ніби ширяв на головою.

Тим часом, пристрій став салатовим.

— Заплющ очі! — скомандувала Віра, і подруга послухалась.

Катя відчула, як Віра підійшла і попросила підвестись, при цьому повторила, що очі розплющувати не можна. Віра взяла її за руку, вони пройшли кілька кроків і сказала:

— Можна!

Катя розплющила очі і мало не впала — вона стояла на краю виступу скелі, а під ногами виднілись річка, яка звивистою змійкою зникала десь вдалині, засніжені крони дерев, де ледь вгадувались невеликі галявини. Дівчина роззирнулась, але замість кімнати побачила скелі, що тягнулись в різні сторони, а над головою висіло безмежне і високе небо.

— Ну як тобі? — озвалась десь ззаду Віра.

— Я що, сплю? — запитала Катя, з острахом дивлячись вниз. — Високо як…

— Ні, ти не спиш. Бо це не сон. Це краще, ніж сон, — відмовила подруга

І Віра розставила в сторони руки, немов для обіймів. Катя зробила те саме, і в її груди вдарив сильний вітер, свіжий і сильний. Дівчина відразу згадала парк атракціонів, «американські гірки» і те відчуття, коли ти летиш на шаленій швидкості вниз і тебе ніщо не зупинить.

— Які враження?

Голос Віри долинув уже з темряви. Катя, відсапуючи, глянула навколо і з сумом помітила, що вона знову сиділа на підлозі кімнати подруги. Кружальце на пристрої ритмічно миготіло червоним.

— Круто, — сказала Катя, хотіла щось додати, але знову сказала. — Круто.

Віра підвелась і клацнула вмикачем на стіні. По очах різонуло світло лампочки. Подруга стояла з переможним виглядом, крутячи в долоні свій смартфон.

— Звідки це в тебе? — все ще з підлоги запитала Катя, показуючи на пристрій.