Читати книгу - "Тонка Тканина, Дроянда"

Кава майже охолола.Аліса тримала чашку обома руками, ніби так легше було триматися за реальність.Марк дивився на неї не як на зірку — як на дівчину, яку знав колись, у ті голодні, щирі дні.

Він видихнув повільно.

— Алісо… я не хотів казати це отак, прямо… Але час іде, а ми все мовчимо.

Вона подивилась на нього здивовано.— Що ти маєш на увазі?

— Я тебе… завжди любив. Навіть тоді, коли ми їли одну піцу на двох, навіть коли ти плакала через першу відмову на кастингу.— Я був поруч, не як просто друг. Я хотів бути тим, хто триматиме тебе, коли тобі холодно.— А тепер… ти ніби поруч, але така далека.

Аліса завмерла. Серце гучно вдарилось. Вона не очікувала цього.Не в цей вечір. Не в «Лагуні». Не після такого дня.

— Марку… — її голос затремтів, — я… не знаю, що сказати.— У мені зараз війна. І я не хочу втягувати тебе в цей хаос.

— А я не прошу нічого, — м’яко відповів він. — Просто будь чесною. Зі мною. І з собою.

Вона опустила погляд.

«Чи можу я любити, коли сама себе не впізнаю?» — питала себе подумки.

У закладі заграла повільна мелодія. Надворі все ще капав дощ.

— Мені треба подумати, — сказала вона нарешті. — Але дякую. За правду. За те, що не забув, ким я була.

Він посміхнувся сумно, але щиро.

— Я не забув. Я просто чекав, поки ти сама це згадаєш.

Іноді найважливіші слова звучать не тоді, коли до них готові, а тоді, коли вже не можна мовчати.