Читати книгу - "Тонка Тканина, Дроянда"

Хотіли ми колись удвох — лиш мрій і кави на двох,

Хотіли світла крізь дощі, не грошей, не блискучих речей.

А зараз зірки у долоні — та холодно в серці мені.

Бо є усе, чого бажала — та чи щаслива я в тіні?

Кафе «Лагуна» було тихим. Лише шурхотіли чашки, і грала музика, знайома з минулого.

Тут вони сиділи колись після університету — без грошей, без планів, але з великими мріями.

Марко вже чекав. Він посміхнувся, коли вона ввійшла. Аліса сіла навпроти, обережно знявши окуляри. У ній ще був блиск зйомок, але в погляді — тінь.

— Привіт, — сказала тихо.

— Привіт, Ліса. Ти… змінилась. Але не зовсім, — він дивився на неї довше, ніж слід було.

Вона усміхнулась краєчком губ.

— Пам’ятаєш, як ми жартували, що хоч би половину того, що мають «ці з інстаграму»?

— Пам’ятаю. Ми хотіли каву з молоком і безкоштовний Wi-Fi, — засміявся він.

Аліса стишилася.— А зараз у мене сукні по п’ятсот доларів, зйомки в студіях, контракти… І я не впевнена, що щаслива.

Марко мовчав.

— Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє сміялась від душі. Там усі посміхаються… але не живуть.

Вона глянула у вікно. Надворі капав дощ — тихо, як її спогади.

— У тебе є все, чого прагнула, — сказав він.

— Але я не маю себе. Ту Алісу, з якою ти сидів тут, я… загубила. У сукнях. У штучних поглядах.

Марко поклав руку на стіл. Не торкнувся — просто був поруч.

— А може, вона просто спить. І їй треба нагадати, ким вона була.

Аліса глянула на нього, і в її очах з’явилось щось живе.

Коли реальність тисне, іноді потрібно повернутись туди, де серце залишилося востаннє.