Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Коли я ввійшла в батьківську квартиру, мене одразу накрило знайомим запахом — суміш домашньої їжі, мильної води і маминих духів. Так пахне дитинство. Так пахне місце, де тебе люблять просто за те, що ти є.

— Нікусю, донечко, — мама вийшла з кухні з рушником у руках, обійняла мене сильно, по-материнськи. Я вчепилася в неї, як у рятівне коло. — Все добре. Все мине, — шепотіла вона, не запитуючи нічого. Вона завжди знала, коли потрібно говорити, а коли — просто тримати.

— Привіт, малявко, — тато вийшов з кімнати, трохи зсутулений, з вусами, які давно стали частиною його характеру. Обійняв мене незграбно, але тепло.

Я плакала — не так, як тоді, вдома зі Стасом, а тихо. Мокрі сльози спадали по щоках, мовби виводячи з мене втому й біль.

Батьки жили небагато. У старенькій панельній п’ятиповерхівці, де на кухні досі стоїть радянський сервант із порцеляною, а на стінах висять вишиті картини. Але тут панувало щось, чого в мене вдома давно не було — душевне світло.

— Сестра твоя приїжджала нещодавно, — сказала мама, коли ми пили чай на кухні. — . Казала, що малий уже зуби ріже. Сміється постійно. Їй добре з її Сергієм. Вони як одне ціле…

Я лише кивнула. Ми з Владою останнім часом майже не бачилися. Вона була щасливою. Її життя склалося — шлюб, син, кар’єра. А моє… мов би загубилося десь між чужими очікуваннями й порожніми ранками.

— А ти як? — тихо запитала мама, наче боялася порушити щось крихке.

— Не знаю, мамо… — я дивилась у чашку. — Здається, я перестала бути собою.

Мама стисла мою руку.
— То повертайся до себе, дитино. Шукай себе. Ніхто, навіть чоловік, не має права відбирати твоє «я». Якщо ти нещасна — значить, щось потрібно змінити.

У цю мить я відчула себе дочкою. Не дружиною, не домогосподаркою, не кимось, кому постійно щось треба доводити. Просто дочкою. Живою. Теплою. Незахищеною, але ще не зламаною.

Ввечері я заснула в своїй колишній кімнаті — з бузковими шпалерами, старими листівками й постерами, що досі висіли на шафі. Було трохи дивно опинитися тут знову, але й заспокійливо. Схоже на те, коли раптом згадуєш себе — справжню, без ролей і масок.

Перший раз за довгий час я прокинулась не від тривоги. А від того, що почувала: я більше не хочу жити як раніше. Але як жити тепер — я ще не знала.