Читати книгу - "На межі , Джесі Скарлет"

Вона помітила його ще здалеку.

Було близько дев’ятої вечора. Холодна мряка зависла над містом, а дрібний дощ скапував із дахів і ліхтарних стовпів, стікаючи блискучими нитками. Джесі поверталась додому пішки — хотіла пройтись, очистити голову.
Сесія з іншим пацієнтом залишила важкий осад. Але не настільки, як його відсутність.

Він не прийшов сьогодні. І не попередив.

Вона цілий день намагалась вдавати, що їй байдуже. Що вона не поглядала на двері кожні двадцять хвилин. Не перевіряла пошту. Не шукала його прізвища в графіку з надією, що, може, просто сталася помилка.

Але все було порожньо.

І саме тому, коли вона помітила фігуру, що сиділа на лавці, притиснувшись до вологого плеча свого пальта, її серце забилось швидше. Навіть перш ніж вона розгледіла обличчя — вона вже знала.

Це був він. Джордан.

Мокрий. У капюшоні, що нічого не ховав. Пальці розтерті до червоного, а в очах — ніч. Не просто втома. Щось більше. Внутрішнє згортання.
Злам.

Вона підійшла повільно.

— Джордан… — голос звучав тихо, але в ньому було занадто багато: тривога, полегшення, злість і… тепло. — Що ти тут робиш?

Він підвів очі. На мить його лице стало дитячим — беззахисним, розмитим дощем і поглядом.

— Не знаю, — сказав просто.

Вона не питала більше. Просто сіла поруч. Їхні плечі ледь торкнулись. Від дотику через вологу тканину пробіг струм.

— Я чекав, що ви будете зла, — додав він, не дивлячись на неї. — Я мав прийти. Мав сказати. Але…

— Але що?

— Але якщо я прийду — я знову тебе побачу. А мені зараз небезпечно бачити тебе.

Вона не відповіла. Лише вдихнула глибше. Ніби цим повітрям хотіла розчинити всі заборони, всі стіни, що їх розділяли.

— Ти можеш говорити зі мною. Просто… як із людиною. Не з терапевтом.

Тиша. І тільки дощ, що стікав з його капюшона їй на руку.

— Я боюся, що якщо говоритиму, то захочу залишитись. А я не знаю, ким я є без війни. І не знаю, ким я є поруч з тобою. Але мені лячно хотіти тебе.

Джесі заплющила очі. Від цих слів її тіло спалахнуло. Не лише від пристрасті. Від болю, від визнання, від тихої потреби бути поруч.

Вона простягнула руку. Торкнулась його долоні.

І цього дотику було досить.

Він не цілував її. І вона не наближалась більше. Але в їхньому сидінні під дощем, мовчазному і справжньому, було щось значно інтимніше, ніж у будь-яких словах.

Ніч приховувала все, що не можна було бачити.

Але обом стало трохи світліше.

Він не пручався, коли вона взяла його долоню. Просто дозволив. І цього було досить.

Її пальці були теплі, навіть попри вологу прохолоду, що огортала місто. Джесі встала першою — повільно, ніби боялася зруйнувати тендітний простір, що виник між ними. І коли його рука лишилася в її — він теж підвівся.

Вулиця була майже порожня. Тільки дощ, що м’яко стукав по бруківці, і віддалене світло ліхтарів, що витягували тіні, мов фігури на сцені. Її квартира була неподалік — у трикутнику між старим парком, трамвайною лінією і маленькою книгарнею, що ночами світилась гірляндами вітрини.

Вони йшли мовчки. Не тому, що не було слів, а тому, що кожен крок поруч один з одним був красномовніший за будь-яку розмову.

Джордан ішов трохи позаду, його постать була великою, злегка згорбленою — не від холоду, а ніби він ніс на плечах щось більше. Вона відчувала, як його присутність тягне щось у ній назустріч — щось глибоке, старе, як голод по справжньому дотику, не фізичному, а внутрішньому.

Коли двері її квартири зачинилися за ними, простір одразу став іншим.
М’який, теплий, безпечний.
Дощ ще було чути з вулиці, та тут він звучав наче спогад.

— Рушник? — запитала вона, не повертаючись.

— Буде непогано, — відповів він, трохи хрипло. Його голос був низьким, втомленим, але впевненим. З ним можна було засинати. І не боятись.

Вона дала йому рушник і ковдру. Він мовчки взяв.
Джесі кинула погляд через плече. Джордан стояв посеред вітальні, не торкаючись нічого, наче боявся порушити лад у її світі.

— Ти можеш сісти, — сказала лагідно. — Це просто дім. Просто ніч.
Просто я. І ти.

Він повільно опустився на диван, притримуючи рушник у руках. Його пальці розгладжували тканину — як солдати пригладжують форму, коли бояться бути вразливими.

— Хочеш чаю? — знову вона. Але насправді питала: «Хочеш, щоб я лишилась поруч?»

Він підняв очі. І в тому погляді — подряпаному, змученому — було щось, що її розбило. Щось таке, що не потребувало слів.

— Так. Лишайся.

Вона заварила чай. Її руки рухались повільно, уважно. Все, що вона робила зараз, було про турботу. Про присутність. Про тиху близькість, де не треба пояснювати, не треба здаватися сильним.

Коли вона сіла поруч, він вже був загорнутий у ковдру. Але його плечі були відкриті. Його очі були відкриті.

І вона — теж.

— У тебе є улюблений спогад? — спитала вона раптом, глянувши на його профіль. Він виглядав мовчазним і водночас таким, якого давно чекала.

— Був один… — після паузи. — Я йшов лісом. Це ще в дитинстві. Сам. Ніч. Місяць.
Було лячно, але красиво.
Пахло хвоєю. І ще чимось — наче вогнищем. І я тоді подумав: «Я живий».

Вона кивнула. І сказала:

— Знаєш, зараз пахне дощем і твоєю присутністю. І я думаю: я теж жива.

Він не відповів. Просто подивився на неї довго.
Його рука повільно торкнулась її. Спершу — лише пальці. Потім — долоня, що лягла поверх її.

І вони сиділи так. У тиші, що була теплішою за слова.

Ніч тривала.
Але в ній не було самотності.