Читати книгу - "На межі , Джесі Скарлет"

Світло просочувалося крізь напівзакриті жалюзі, лягало тонкими лініями на підлогу, стіл, плед, на її плечі. Ранок був майже нерухомим — зупиненим у тій крихкій миті, коли сон ще тримає людину в обіймах, але вже починає відступати.

Джесі прокинулась першою.

Дихання Джордана було глибоким і рівним. Він лежав на боці, обличчям до неї, його рука звисала з дивану, а темне волосся впало на лоб. У сні він виглядав інакше — молодше, спокійніше, як хлопець, якого ніколи не торкнула війна.

Вона не рухалась. Просто лежала поруч, вдивляючись у його обличчя, що здавалося справжнім уперше — без захисту, без тіні болю. Її пальці мимоволі торкнулися ковдри, якою він був накритий, і ковзнули трохи ближче, лише на подих.

Цей ранок не вимагав рішень. Лише присутності.

Десь у кухні тік годинник, повільно й ритмічно, мов нагадавши: час іде. Але вона не хотіла, щоб він ішов. Не зараз. Не в цій тиші.

Зрештою він розплющив очі.

Погляд трохи розгублений, ніби він на мить не впізнав, де знаходиться. Але потім — вона. Його очі знайшли її, і щось м’яке пробігло між ними. Не як іскра. Швидше — як дотик теплої води.

— Привіт, — прошепотіла вона.

— Привіт, — відповів він так само тихо.

Його голос був хриплуватий від сну, але в ньому не було напруження. Лише подяка. І трохи… сорому?

— Я заснув. Пробач.

— Не вибачайся. Ти був тут. Це — вже достатньо.

Він повільно підвівся, спершись на лікоть. Подивився на її квартиру — на світло, що лягало смужками на стіл, на чайник, що стояв на плиті, на подушки, які вона принесла ще вночі.
І щось у ньому змінювалось — поступово, але помітно. Так, наче стіни всередині нього, які роками не падали, починали нарешті тріщати.

— У тебе… спокійно, — сказав він після паузи. — Я давно не почувався так.

— Як?

— Наче можна просто… дихати.

Її серце стиснулося.

— Ти можеш бути тут. Стільки, скільки треба. Без обов’язків. Без очікувань. Просто будь.

Він знову подивився на неї — повільно, вдумливо. Цей погляд був іншим. Не тим, що в перші дні, не обережним, не скануючим. Це був погляд чоловіка, який нарешті бачить жінку, а не роль. І водночас — який дозволяє собі бути побаченим.

— Можна я зроблю каву? — несподівано спитав він.

Вона посміхнулась.

— Кухня твоя.

Він підвівся. Його рухи були ще трохи втомлені, але тіло трималось впевнено. Джордан відчинив шафку, дістав чашки, обережно перевірив, де що стоїть. Ці прості дії — як ритуал, що відкриває новий розділ.

Вони пили каву мовчки. Але ця мовчанка була солодкою.
Мовчанка людей, яким вже не потрібно вдавати, що вони чужі.

Коли він зібрався йти, вона провела його до дверей.
На порозі він зупинився, обернувся. Його рука ледь торкнулась її обличчя — пальці пройшлись по щелепі, по вилиці. Погляд був серйозний, майже благальний.

— Дякую, — прошепотів він. — За те, що була.

— Я є, Джордане. І я нікуди не діваюся.

Він схилив голову — не як жест вдячності, а як потребу торкнутися, не порушуючи меж. І вона дозволила. Дотик його губ до її чола був коротким. Але з ним — увесь світ.

Двері зачинились.

Але в її серці залишилась присутність.

І цього ранку це було важливіше за все.

…Запах кави розлився кухнею, м’який і терпкий, обіймаючи простір, мов друге ковдра. Джордан стояв біля плити, злегка нахилившись, стежачи за тим, як вода повільно підіймається у скляному заварнику. Його рухи були стриманими, уважними, ніби кожен жест мав вагу.

Джесі сиділа на краєчку дивану, підібравши ноги під себе, в його футболці, що ледве спадала з плеча. Її волосся ще не розчесане, очі трохи примружені від м’якого світла, але в цій недбалій простоті було щось майже святе — домашнє, справжнє, небезпечне у своїй близькості.

— Ти завжди такий обережний? — тихо спитала вона, порушивши тишу, що вже стала між ними спільною мовою.

— Якщо робиш каву як у горах — краще бути обережним, — відповів він з ледь помітною усмішкою.

— У горах?

— Колись ми варили каву в залізному котелку. Один рух — і вся вода в піску. Тоді навчаєшся цінувати кожну краплю.

Вона дивилась на нього, поки він говорив. Його обличчя вранці — з трохи хриплим голосом, заглибленим поглядом — було іншою історією. Ближчою. Відвертішою.

— Ти часто згадуєш минуле?

Він поставив чашку перед нею, обережно, ніби боявся щось порушити. Потім сів навпроти.

— Частіше, ніж хотів би. Але не тому, що хочу там залишитись. Просто воно іноді приходить без запрошення.

— А як зараз? — вона тримала чашку обома руками, її пальці трохи трусилися — від напруги, не від холоду.

— Зараз… — він замовк, дивлячись на її губи. Потім перевів погляд у вікно. — Зараз я ніби на тонкому льоду. Але під льодом — тиша. І тепло. Дивно, правда?

— Не дивно. Я тебе розумію.

Вона сказала це так спокійно, так впевнено, що він знову подивився на неї. У цьому погляді було щось нове — як ніби він вивчав її з нуля. Не жінку в білому халаті, не спеціалістку, а просто Джесі, живу, з усмішкою, з внутрішніми тріщинами.

— Я… — він хотів щось додати, але не зміг. Уперше слова зрадили його.

Вона поставила чашку на стіл, повільно встала і підійшла ближче. Її кроки були легкими, босими, мов тінь. Вона сіла поруч, не торкаючись його, просто дозволяючи своєму теплу бути поруч.

— Можна я поставлю дурне питання? — прошепотіла вона, не дивлячись прямо в очі.

— У тебе дурних не буває.

— Тобі хочеться, щоб я була ближче?

Джордан мовчав. У цій тиші було стільки всього: страх, бажання, біль, спрага. Потім його рука обережно лягла поверх її долоні.

— Так, — відповів тихо. — Але я боюсь зіпсувати.

— Ти не зіпсуєш. Ми ж не фарфор.

Її усмішка була ледь помітною. Але така світла, така людяна, що він на мить заплющив очі.

— Джесі, ти... не така, як інші.

— А ти не такий, як ті, кого я колись впускала.

Пауза.

— І що було з тими, кого впускала?