Читати книгу - "140 децибелів тиші"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну то нащо йому школа, та, Василю Степановичу? Все одно ж із нього під мамчиним проводом хіба рекетир базарний вийде. Ну ви ж директор! Женіть його геть! Бо вже усіх дітей в інтернаті залякав. Навіть старшокласники його бояться. Гроші він забирав, б’ється...
— Та знаю я, знаю! — відмахнувся директор. — Але ж ніхто не ризикує свідчити проти Вітька відкрито. А без свідчень і заяв прокуратура за справу не візьметься, бо мамця його, в разі чого, знову галас здійме... У глухих свій світ, свої порядки... Наші старшокласники розуміють, що у більшості з них дорога в житті одна — будівельна бригада або базар. А там усім заправляє Марія. От і виходить — не перетерпиш зараз, потім ще гірше буде. Гріх таке казати, але хай би того Вітька разом із мамцею запроторили в тюрму років так на надцять.
Директор говорив швидко й нервово. Сергійко майже нічого не зрозумів, але з виразу його обличчя вловив головне — дебелого юнака, з яким він зчепився в їдальні, віднині треба обходити десятою дорогою.
Вихователька знизала плечима, знову взяла Сергійка за руку й повела нарешті переодягатись у чистий одяг.
Уночі в інтернаті чергував Микола Павлович, тому зустріч із Сергієм він призначив аж на вечір. Після двогодинних занять хлопець так вимучився, що мріяв лише про одне — чимшвидше дістатися до свого ліжка, впасти і заснути. Але його мріям не судилося здійснитись.
Десь опівночі, коли вже всі спали (навіть завуч куняв у кімнаті вихователів), двері до кімнати шестикласників прочинилися. На порозі стояв Віктор або ж Вітьок, як його називали «свої». Засвітив екран мобільного і пройшовся вздовж ліжок. Побачивши Сергія, накинув йому на голову простирадло і почав бити кулаками. Сергій прокинувся. Точніше, перші кілька секунд він не міг збагнути, що відбувається. Це той вічний поїзд зі сну дробить його кістки?
Чи то взагалі не сон?
Боляче!!!
Сергій спробував вивернутися і впав на підлогу. Крутнувся туди-сюди. Застогнав. А може, загарчав... Андрій та Володя на ніч вимикали слухові апарати, тому не чули ані ударів, ані стогонів. Коли Сергій врешті зумів здерти з голови простирадло, Вітьок схопив його за шию і, направивши на своє лице світло мобільного, промовив:
— Я тебе бити. Ти віддавати мені всі гроші. Поняв?
Сергій ще не оговтався і нічого не зрозумів. Вітьок штовхнув його на ліжко і почав копирсатися в кишенях його штанів. Але у хлопця не було ні грошей, ні цінних речей. Від злості Вітьок зашипів:
— Якщо нема гроші, ти будеш стірати за мене одяг. Поняв?
Сергій замотав головою — він знову нічого не зрозумів. Тоді Вітьок зняв шкарпетки і тицьнув ними малому під ніс. Сергій відсахнувся, боляче вдарившись головою до стіни. Вітьок потягнув його до вмивальника. Вкинув шкарпетки в раковину і показав, що робити. Переляканий Сергій готовий був на що завгодно, лиш би цей жах швидше скінчився. Ковтаючи сльози, він намочив і почав намилювати шкарпетки. Вітьок самовдоволено посміхався, шкодуючи, що не взяв із собою кількох своїх посіпак — щоб дивилися і вчилися. Потім забрав у Сергія випрані шкарпетки і сказав:
— Тепер завжди стірати мої носки. Поняв? Або приносити гроші. Сто гривень на місяць. Або я тебе знову бити.
У синюватому сяйві мобільного телефону його лице нагадувало гримасу якогось упиря.
Коли Вітьок вийшов, Сергій ледве доволікся до ліжка. Почувався безпомічним як ніколи... Згадався тато, який обов’язково захистив би його, якби залишився живий. Хотілося плакати, але очі були сухі-сухісінькі. Напевне, за останні місяці Сергій уже виплакав усі сльози...
Тоді саме вечоріло. Сергійко неквапом ішов через парк. З музичної школи — додому. Його мав забрати тато, але затримався на роботі, а на Сергійка ще чекали домашні завдання з математики та географії. Тому й пішов сам. Під ногами приємно шурхотіло опале листя. Раптом за спиною почулося:
— Куда шуруєш, малий?
Сергій озирнувся. З-за дерева вислизнуло три тіні. Хлопчик позадкував, але його швидко оточили. Старші підлітки. Ватажок — здоровило під два метри зростом — виплюнув недопалок і процідив крізь зуби:
— Ну шо, сам бабки віддаш, чи труханути?
Сергійко перелякано притулив до грудей папку з нотами. Утікати було вже запізно, а вистояти одному проти трьох — таке буває хіба що в кіно.
— Я не маю грошей, — прошепотів Сергійко.
— Нема, кажеш? Ща провіримо! Боль терпіти вмієш?!
Хлопець підступив упритул до Сергійка і схопив його за комір. «Тільки б не по руках, — з жахом подумав хлопчик. — Післязавтра академконцерт, я не зможу грати». Він зсутулився і замружився, очікуючи удару. Але натомість почув... грізний голос:
— Гей ви, троє! Облиште малого! Негайно!
Здоровило озирнувся. Сергійко розплющив очі. На стежці неподалік стояв його тато. У руці він стискав іржавий металевий прут. Сергійко навіть не впізнав татів голос... Ватажок нападників, хоч і був кремезніший та вищий за тата, відступив убік і підняв руки, примовляючи:
— Тіхо, дядя, тіхо, не кіпішуй. Ми тут собі шуткуємо, а ви залізякою махаєте, як прибацаний.
— Ти ще мене, виродку, прибацаним не бачив, — просичав Сергійків батько. — Що, грошенят на пиво бракує? Вирішили малих поскубати?! Ану валіть звідси, поки я вас ломакою по спинах не поскубав!
Двоє підлітків одразу ж дременули через кущі. Ватажок не поспішав утікати, лише поволі задкував до гущавини, спересердя спльовував і примовляв упівголоса:
— Ну, ти мені, падла, ще попадешся. Без залізяки. От тоді...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «140 децибелів тиші», після закриття браузера.