Читати книгу - "140 децибелів тиші"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Звідки ти взявся?! Ти ж на роботі залишився!
— Та відпустили раніше. Оце поспішав, якраз тебе наздогнати хотів. Наче відчував...
— А я так злякався, що вони мені руки покалічать, і я не зможу більше грати!..
Тато скуйовдив синові волосся, промовляючи з гордістю:
— Ні, ти молодцем тримався, не скиглив.
— Ти теж молодець! Умить розшугав їх! Я й не думав, що ти такий Рембо в мене.
Батько посміхнувся і додав загадково:
— Думаєш, я в дитинстві тільки на кларнеті грав? Доводилося часом і постояти за себе...
Сергій прокинувся від штурхана під бік. Розплющив очі і побачив Андрія, свого сусіда по кімнаті.
— Вставай, сніданок вже скоро, — намагався пояснити той.
«Сон... Це був тільки сон... Тата більше немає, і ніхто ніколи вже не примчить, щоб порятувати мене», — гірко зітхнув Сергій і важко піднявся з ліжка...
Розділ 5
Яринка
Минув місяць. Вітьок у школі не з’являвся, напевне, мав якісь проблеми вдома. Сергія це тішило, бо від самої лише згадки про Вітька в нього підкошувалися коліна.
Зате щоденні заняття з Миколою Павловичем не минали марно. Сергій потроху опановував мову жестів, але користувався нею неохоче. Був замкнутим і ні з ким не хотів спілкуватися.
Програма спецшколи нічим не відрізнялася від програми звичайної середньої школи. Хіба що була адаптована до потреб глухих дітей. Вони навіть іноземні мови вивчали. Коли на одному з уроків Сергій запитав Миколу Павловича, навіщо вчити іноземну, той пояснив:
— Розумієш, жестова мова не універсальна. У кожній країні вона інша, буває, що в одній країні їх кілька. А ще — глухонімий з Англії не зрозуміє глухонімого з США. У них різні жести, хоча і там, і там розмовляють англійською. Зате глухонімий американець чудово порозуміється з глухонімим французом, бо їхні жестові мови дуже подібні!
— Але я не їду за кордон, — заперечив Сергій.
Вчитель усміхнувся.
— А якщо ти станеш великим артистом і тебе запросять на гастролі в іншу країну?
Сергій у відповідь тільки скривився і махнув рукою...
Основні жести, потрібні для спілкування в буденному житті, Сергій засвоїв швидко. Особливо ті, що вказували рух, дію чи напрям, а емоції — сум, радість, здивування тощо — можна було просто «зобразити» на обличчі. Повторювати вивчене допомагали тематичні таблиці з малюнками, які висіли в класах, коридорах, в їдальні, а також у кімнаті над його ліжком.
Крім жестової мови, в якій кожен рух означав якесь слово чи дію, Сергій постійно вправлявся в роботі з дактилем, де одна комбінація пальців означав одну літеру. Не всі слова можна показати жестами, зокрема імена чи якісь терміни. Тоді доводиться «говорити» літерами. Деякі з них легкі й зрозумілі. Наприклад, знак літери «О» нагадує популярний жест «окей» з американських фільмів. «Г» теж легко запам’ятати — такий собі гачок з великого та вказівного пальців, яким часто показують пістолет. Чимало літер у дактилі схожі на звичайні: «Л» — опущені вниз і розкриті два пальці, «М» — так само, тільки розкритих пальців уже три. А три стиснуті докупи пальці означають «Т». Якщо ж їх підняти догори, вийде «Ш». Інші ж літери треба наче малювати пальцями у повітрі, приміром, завиток «Д» чи зиґзаґ «З». А є й такі, які у дактилі взагалі не подібні на свої зображення. Так, «А» показують стиснутими пальцями в кулак, «В» — розкритою долонею.
Та найважче було Сергієві не запам’ятати ті всі літери, а навчитися швидко підставляти їх одну за одною. Він плутався, збивався і від того дуже нервував. Микола Павлович заспокоював його, мовляв, все добре, потрібно лише частіше спілкуватися з іншими дітьми, щоб «набивати руку». Тим більше, пальці в хлопця були гнучкі й спритні. Сергієві, щоправда, здавалося, що грати на піаніно значно легше, ніж плести в повітрі мережива з отих дивних знаків. А сприймати мову тих дітей, які мало не з народження спілкувалися дактилем, було для нього справжньою мукою! їхні пальці мерехтіли, мов крильця метеликів, Сергій встигав ловити лише перші літери і постійно губив зміст розмови. Тому й намагався уникати товариства однолітків. Йому більше подобалося залишатися наодинці, занурившись у спогади про минуле, наповнене шумом вулиці, гуркотом машин, співом птахів, звуками музики і голосами рідних...
Одного листопадового дня Сергій прогулювався після уроків у саду, згрібаючи ногами сухе листя. Він ще пам’ятав його шурхіт, пригадав собі, як любила збирати жовті й червоні кленові листочки маленька Іринка... Від сумних спогадів Сергія відволікло старе червоне авто «Жигулі», що заїхало на територію інтернату. З машини вийшов поважний літній чоловік і маленька білява дівчинка, яка міцно притискала до грудей рудого ведмедика. Наче боялася, що хтось відбере його в неї. Дівчинка з-під лоба роззиралася довкола і морщила чоло. Сергієві мимоволі згадалося, як він сам нещодавно вперше потрапив на територію школи.
«Напевне, у неї теж батьки загинули», — з сумом подумав хлопець.
Насправді, в Яринки (так звали дівчинку), загинула тільки мама. Чотири роки тому...
Яринчині батьки жили в далекому карпатському селі. Мама була домогосподаркою, тато постійної роботи не мав, їздив на сезонні заробітки — будівельником. Через кілька місяців після народження Яринки виявилося, що дівчинка глуха. Батько з горя запив. Часом пропивав усе до копійки, і якщо грошей у хаті більше не було, кидався з кулаками на маму. А коли перелякана Яринка починала плакати, то перепадало і їй. Спокій у хаті був лише тоді, коли тато їхав з дому.
Якось, повернувшись із чергових заробітків, він пішов навідати своїх друзів, з якими полюбляв чаркувати. Повернувся аж після півночі. Яринка вже спала.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «140 децибелів тиші», після закриття браузера.