Читати книгу - "Викрадачі"

Мріяв я і про те, щоб стати художником, але коли настав час обирати собі постійне заняття в житті, я обрав медицину, й від початку знав, що це буде саме психіатрія, тому що в ній, на моє переконання, поєднуються вміння лікувати та найголовніша наука — знання життя. Якщо вже розповідати все до кінця, то після закінчення коледжу я подав заяви й на факультети мистецтв і був дуже задоволений, що мене прийняли відразу до двох, досить добрих. Тепер мені хотілося б сказати, буцімто вибір дався ціною великих страждань, а художник у мені збунтувався проти медицини. Насправді ж я відчував, що як живописець не принесу суспільству великої користі, а в душі побоювався тієї непевності й постійної боротьби за шматок хліба, що невідривно пов’язані зі способом життя митця. А психіатрія — то прямий шлях служіння стражденному людству, й вона не заважатиме мені малювати задля власної втіхи; досить з мене, вирішив я, й усвідомлення того, що я дійсно міг би стати професійним художником.

Мої батьки глибоко замислилися над моїм вибором професії, коли я згадав про це в черговій телефонній розмові, з отих, що були в нас щонеділі. Вони надовго замовкли, перетравлюючи новину про шлях, що ним я вирішив іти далі по життю, й про те, чому я обрав саме його, а не щось інше. Тоді матуся м’яко зауважила, що кожній людині потрібно відкрити комусь душу, й у такий спосіб вона поєднала їхнє покликання з моїм власним. А батько сказав, що існує багато способів виганяти демонів.

Насправді батько не вірить у демонів: їм немає місця в його сучасній прогресивній діяльності. Навіть тепер, коли він уже дійсно старий, йому подобається кпити над ними, і хитати головою, читаючи про демонів у проповідях давніх священиків Нової Англії[12] (Джонатана Едварда, наприклад) або у книгах тих середньовічних богословів, які також його приваблюють. Він нагадує читача романів жахів: читає тому, що вони його лякають. І коли він згадує слова «демони», «пекельний вогонь» та «гріх», то використовує їх з іронією, відтінком обридження. Натомість парафіянам, котрі ще приходять у нашу домівку (а батько так ніколи й не відійде остаточно від своєї справи), він змальовує таку картину їхніх власних мук, де переважає суцільне прощення. Батько погоджується, що хоча він має справу з душами, а я з діагнозами, впливом середовища, наслідками поведінки, генетичним кодом, ми з ним обоє прагнемо одного — допомогти людям подолати страждання.

Коли матуся також стала проповідником, у нас вдома зробилося вельми багатолюдно, і я став багато часу проводити на самоті, розвіюючи поганий настрій книжками, мандрівками парком, до якого вела наша вулиця: там я сідав під деревом і читав або робив малюнки гір і пустель, хоча, звісно, ніколи їх не бачив. Найбільше мені подобалися книжки про пригоди на морі або про пригоди винахідників та дослідників. Я прочитав геть усі видані для дітей біографії, які зміг дістати: Томаса Едісона, Александра Грейама Белла, Елі Уїтні[13] та ін. Пізніше я відкрив для себе пригоди дослідників-медиків, наприклад, повість про Йонаса Солка та поліомієліт.[14] Я був не надто жвавим хлопцем, але мріяв про героїчні вчинки. У мріях рятував чиїсь життя або в слушну мить проголошував якісь одкровення, що рятували багатьох людей. Навіть і тепер, коли я читаю будь-яку статтю в науковому журналі, кожного разу відчуваю дещо схоже: захват від рятівного відкриття та легкий укол заздрощів до того, хто зробив це відкриття.

Не стану стверджувати, нібито в дитинстві я тільки й бажав, щоб рятувати людські життя, хоча зараз бачу, це могло б прикрасити мою розповідь. Насправді ж у мене не було тоді покликання, і до того часу, коли я навчався в старших класах, я майже позабував усі оті біографії. Я виконував домашні завдання добре, але без надмірного захвату, набагато приємніше було почитати Дікенса або Мелвіла поза програмою, а ще я брав уроки малювання, бігав кроси, так і не встановивши жодного рекорду, й полегшено зітхнув, коли у дев’ятому класі втратив свою незайманість завдяки більш досвідченій дівчині, старшокласниці, яка сказала, що їй завжди подобалося дивитись у класі на мою потилицю.

Батьки мої власними силами досягли певного становища в нашому місті, захистивши й успішно відновивши у правах якогось бездомного, що прийшов сюди із самого Бостона й зробив своїм притулком наші парки. Вони відвідували місцеву в’язницю й проповідували там удвох, вони не дозволили розібрати будинок, майже такий само давній, як і наш (його було збудовано 1691 року, а наш 1686 року): на його місці дехто намагався побудувати новий супермаркет. Вони приходили на спортивні змагання, де я брав участь, наглядали за нашими шкільними вечірками, запрошували моїх друзів на піцу, збираючи за столом віруючих усіх релігій, а також відправляли служби на спомин своїх друзів, які померли молодими. В їхній релігії не було поховальних обрядів, жодної відкритої труни на підставці, вони не молилися над тілом померлого, тому я не торкався трупа, доки не опинився на медичному факультеті, й ніколи не бачив мертвими тих, кого знав особисто — допоки я не взяв руку моєї матусі, вже зовсім безсилу, але ще теплу.

Утім, за багато років до смерті моєї матусі, коли я ще навчався у школі, я подружився з хлопцем, якого вже згадував і який подарував мені найвизначніший випадок у моїй медичній кар’єрі (якщо ми домовимося називати це так). Джон Ґарсіа був серед небагатьох моїх друзів, коли мені виповнилося двадцять років. То були друзі з коледжу, з ними разом ми готувалися до тестів з біології та іспитів з історії або просто грали у футбол по суботах. Тепер вони всі почали лисіти. Був він і серед тих, з ким я навчався на медичному факультеті, відразу пізнаючи їх швидкі кроки й колихання білих халатів у лабораторіях та лекційних залах, і ще пізніше, коли ми невпевнено намагалися разом протистояти нападам, від яких страждав той чи інший хворий. На той час, коли Джон мені зателефонував, ми всі вже трохи посивіли, боки в нас покруглішали або занадто схудли від мужніх спроб боротися проти надлишків жиру. Я радів з того, що все своє