Читати книгу - "Енн у Домі Мрії"

— Ти ще будеш славним, Пол. Я завжди мріяла мати бодай одного знаменитого учня. Хоч мені він уявлявся ректором університету… але славетний поет — це навіть краще. Колись я зможу похвалитися, що шмагала указкою видатного Пола Ірвінга. Хай навіть я тебе ніколи не шмагала, правда, Пол? Яка можливість утрачена! Та все ж у класі під час перерви я тебе, здається, залишала.

— Ви й самі будете знамениті, дорога моя вчителько. За ці три роки я прочитав багато ваших оповідань.

— Ні. Я знаю, що я можу, — лиш писати невеличкі казочки, які так люблять діти й за які редактори охоче надсилають чеки. Але шедевру я ніколи не створю. Єдиний мій шанс на земне безсмертя — це місце у твоїх мемуарах.

Шарлотта Четверта більше не носила бантів, та ластовиння в неї майже не поменшало.

— Не думала я, панно Ширлі, мем, що дійду до того, щоб вийти за янкі, — мовила вона. — Але хтозна, що чекає на тебе попереду, та й він у тім не винен. Такий уже вродився.

— Ти й сама янкі, Шарлотто, відколи вийшла за одного з них.

— Е ні, панно Ширлі, мем, я не янкі! І не стала 6 нею, навіть якби вийшла ще за дванадцятьох янкі. Том хороший чоловік. І я собі подумала, що краще не перебирати, — ану ж як не буде іншої змоги. Том не пиячить і не нарікає, що мусить від сніданку до обіду працювати, і мені, панно Ширлі, мем, зрештою, так і добре.

— Він кличе тебе Леонорою? — поцікавилася Енн.

— Ні, що ви, панно Ширлі, мем. Я й не збагнула б тоді, кому він це каже. Звісно, коли ми женилися, він мав промовити оте: «Беру тебе, Леоноро, за жінку», і мушу зізнатися, панно Ширлі, мем, у мене відтоді страшне відчуття, що він це казав не мені і я не вийшла заміж так, як треба. А ви теж віддаєтеся, панно Ширлі, мем? Я завжди думала, що гарно було б мати чоловіка-лікаря. Це зручно, коли в дітей кір чи круп. Том собі всього-на-всього муляр, але вдача в нього добра. Я кажу йому: «Томе, чи можу я поїхати на весілля до панни Ширлі? Я поїду все одно, та хочу мати твою згоду». А він мені: «Роби, як забажаєш, Шарлотто, і я буду радий». Такого чоловіка добре мати, панно Ширлі, мем.

Філіппа й превелебний Джо прибули до Зелених Дахів напередодні весілля. Радісна зустріч Енн та Філ невдовзі перейшла в довірливу розмову давніх подруг про все, що було і чому ще належало бути.

— Королево Анно, ви незмінно статечна. А я, бачиш, так схудла, відколи з’явилися діти. Тепер я вже й наполовину не така вродлива, але Джо, здається, радий. Розумієш, тепер між нами немає такого контрасту. Це прекрасно, дивовижно, що ти виходиш за Гілберта. Ти зовсім не була б щаслива з Роєм Гарднером. Нарешті я це розумію, хоч тоді так страшенно сердилася. І все-таки, Енн, ти дуже зле вчинила з Роєм.

— Я чула, він оклигав після цього потрясіння, — усміхнулася Енн.

— О, так. Він одружився з дуже милою дівчиною, і вони цілком щасливі. Усе співдіє на добро.[4] Так кажуть Джо та Біблія, а вони непогані авторитети.

— Алек та Алонзо вже одружені?

— Алек так, а Алонзо — ще ні. Як зринають у пам’яті давні добрі дні в Домі Патті, коли я розмовляю з тобою, Енн! Як весело нам було!

— Ти буваєш у Домі Патті?

— О, так, буваю часто. Панна Патті й панна Марія незмінно сидять при каміні і в’яжуть. До речі, Енн, ми ж привезли тобі від них весільний дарунок. Угадай, який?

— Не знаю. Як вони довідалися про весілля?

— Я їм розповіла. Я була в них минулого тижня. Вони дуже зацікавилися. А позавчора панна Патті надіслала мені записку із проханням зайти — і попросила передати тобі їхній дарунок. Що ти, Енн, найбільше хотіла б одержати з Дому Патті?

— Невже панна Патті прислала мені своїх порцелянових песиків?

— Саме так! Вони лежать у моїй валізі. А ще я маю лист для тебе. Зажди хвилинку — я його витягну.

«Дорога панно Ширлі, — писала панна Патті, — Ваше майбутнє весілля так зацікавило нас із Марією. Прийміть наші найкращі побажання. Ми з Марією ніколи не були заміжні, та нічого не маємо проти, щоб інші були. Ми даруємо Вам порцелянових песиків. Я збиралася Вам їх заповісти, бо Ви, здається, щиро їх полюбили. Але ми з Марією з ласки Божої надіємося ще довгенько топтати ряст, тож я вирішила подарувати їх Вам, доки Ви ще молоді. Лиш не забувайте, що Гог дивиться праворуч, а Магог — ліворуч».

— Уяви цих прегарних старих песиків на камінній полиці в домі моєї мрії, — заворожено мовила Енн. — Я й сподіватися не могла на такий розкішний дарунок.

Того вечора в Зелених Дахах вирували приготування до завтрашнього свята, проте в сутінках Енн тихенько вислизнула з дому. У цей останній день свого дівоцтва їй лишалося здійснити ще одне маленьке паломництво — і зробити це вона мусила на самоті. Енн пішла до могили Метью на маленькім ейвонлійськім цвинтарі, який укривали своєю тінню тополі, — на мовчазну зустріч із давніми спогадами та безсмертною любов’ю.

— Як тішився б Метью разом з нами завтра, — прошепотіла вона. — Але я певна, що він усе знає й тішиться… деінде. Колись я читала, що наші померлі — не мертві, доки ми не забудемо їх.[5] Для мене Метью не помре ніколи, бо я ніколи його не забуду.

Вона поклала на могилу принесені квіти й поволі рушила довгою стежиною вниз зі схилу пагорба. Пишний вечір був налитий мерехтливою грою світла й тіні. У небі на заході пливли малинові й брунатні хмари, між якими там і тут видніли довгі смуги яблучно-зеленого неба. Унизу миготіли призахідні відблиски моря, і з жовтавого узбережжя долинав невпинний шум великої води. А довкола неї, у прекрасній сільській тиші, завмерли рідні, милі серцю пагорби, ліси й поля.

— Історія повторюється, — мовив Гілберт, виходячи їй назустріч із хвіртки в обійсті Блайтів. — Пам’ятаєш нашу першу прогулянку цим схилом, Енн? До того ж, це була найперша наша прогулянка вдвох.

— То були сутінки, і я так само поверталася з могили Метью… а ти