Читати книгу - "Іван Сірко, великий характерник"

Але тепер хлопець мовчить.

Вдоволена мати, завбачивши вагання сина, ствердно киває головою:

— Замалий ти ще до цього свята. Твоє діло поки що слухати і наслухати, а не братися до справ.

Як вогонь палючий, займається Іван, скидається рвійно із лавки:

— Я не малий, чуєте!

Полиск люті, як відблиск купальського багаття, запалахкотів у його словах, відбився гаряче у не по дитячому дорослих очах.

— Ти диви, яке люте?! — мати аж руками сплескує на цей несподіваний порив хлопчака.

Служниця й собі невдоволено озивається від порога:

— Батько з хати, а він он як себе веде! Взявся матері не слухати. Підожди-підожди, он повернуться чумаки із сіллю, задасть тобі тато вербової каші.

Хлопець, зачувши це, позирає на вербову різку, що стоїть у кутку, а затим — на служницю, що, прибравшись у квітчасту хустину, за мить цілком забувши про хлопця і «вербову кашу», усміхається своїм думкам. Він хотів би їй гукнути зараз: «І що тобі до всього цього. Сама он вже на порозі стоїш, на свято спішишся, а мені що, не можна? Хіба я гірший?» Але він не промовляє цих слів уголос. Знає, що змагатися так далі зась. Розгнівана матір не пустить, коли домагатися свого перепалкою. В нього є інша думка. Він знає, як добитися бажаного.

Служниця поспішає вибігти з хати. Вони залишаються вдвох. Син і мати. Він стоїть біля вікна, понуривши голову. А мати, спершись на долоню, сидить на лаві край столу. Іванко бачить на її очах краплі сліз. Хлопчик підходить ближче:

— Мамо, не плачте.

Марія сумовито зітхає:

— Я не плачу, сину Я воліла б зовсім не плакати, коли б то тільки радість мала від твоїх слів і твого поводження.

Почуваючись винним перед матір’ю, хлопець провадить рукою по змарнілому Маріїному чолі, обіцяє щиро:

— Я більше не буду.

— І чого не будеш? — мати пригортає його личко долонями, пильно вдивляється в розгублені оченята. — Змагатися із собою?

— Як се?! — завмирає від несподіваних слів Іванко.

Мати сумовито зітхає, скрушно вивіряє малому свої давні думки:

— В тобі, сину, немов дві часточки людини живе: одна часточка — це мій лагідний та слухняний хлопчик, який маму і тата шанує, до порад дослухається, а інша частка — це казна-що, тільки й того, що люттю наповнене та непослухом. І ці дві часточки повсякчас змагаються між собою, краючи моє серце. Та й татове теж.

Іванко, як укопаний, застиг перед матір’ю. Все те, що вимовили материнські вуста, не було для нього щойно відкритою таємницею. З найперших кроків по землі він почував у собі дві дужі непоборні сили — одна бездумно поривала до рвучкості, а інша — запобіжно зупиняла на місці. Одна вабила, інша оберігала. Він метався поміж цих двох сил, не знаючи, до якої пристати. Ховав у собі свою таємницю, не поділяючи її ані з ким.

Але ж ніхто не знає ліпше своїх дітей, аніж рідні батьки. Іванко не відав цієї премудрості. Як і не обтяжував себе тим, що тато й мама разом із ним потерпали від його невизначеності. Воліючи мати слухняного та доладного хлопчину, про яких зазвичай люди мовлять «хоч до рани прикладай», частіше мали перед очима затятого неслухняного розбишаку. Жалкого, як кропива, пекучого, як окріп.

Із малих літ Іван Половець мав буйний норов. Тому й не дивно, що не раз на лобі носив ґулі, а на тілі — синці. Заледве що зіп’явшись на ноги, з такими щедрими «гостинцями» він часто-густо повертався із вулиці, отримуючи від матері жалість та картання, а від батька, на противагу, «на горіхи» та ще й сердите повчання:

— І що ти за козак, що даєшся до побиття?! Давай, сину, здачі, та так, щоби до твого чуба ніякі халамидники не потикалися більше.

Дослухаючись до батькових порад та переймаючи «бойову» науку від свого хресного Михайла Діброви, Іван Половець з часом навчився «давати здачі». Та так «давати», що аж курява здіймалася від ніг хлопчаків, що раніше ображали його не раз. Найчастіше, уздрівши його ще здалеку, малі розбишаки розбігалися хто куди. Але була на це й інша причина. Івана Половця не приймали діти до свого гурту. Він був чужим серед них. «Відьомське зілля» — це закляте прізвисько пошепки переповідалося із вуст в уста, відхрещуючи малого від дитячої юрби. Але що більше сторонилися його дітваки, тим жагучіше рвався хлопець до їхнього кола. Він хотів почуватися своїм з усіма. Мав велику охоту стати близьким до людей. Тож купальського вечора він теж мав би бути з іншими на вигоні. А не сидіти самому в хаті, нудячись.

* * *

Іванко їв прохололу кашу. Вона зовсім не смакувала йому. Але він не хотів завдавати прикрощів своїй мамі. Пережовуючи холодні кавалки, мало не плакав від гірких, немов залежане масло, цілком не дитячих, думок. Йому так хотілося побігти до купальської ватри, стрибнути разом з іншими через вогонь, показати всім-всім людям, що він такий, як інший, і ніякої відміни у ньому немає. Але ж мати не пускала його нікуди. Міркуючи невтішно про своє, Іванко мало що не вдавився кашею, коли нараз почув над собою:

— То ти так, аж до сліз, хочеш до купальської ватри, сину?

Малий аж стрепенувся на ці слова:

— Дуже! Дуже хочу! — сяючим блиском пригорнувся до маминих очей, мало ще вірячи у те, що почув слідом за материнським важким зітханням:

— Біжи, Іванку.

Зачувши ці слова, зраділий хлопець притьмом став на лаву, подячно поцілував заплакане Маріїне чоло. Легкі зморшки на материному лиці розгладилися тихим усміхом.

Розвеселілий Іванко, аби тільки матір не передумала, прожогом кинувся до порогу. Услід йому злинуло застережне:

— Але гляди мені, не барися довго. Йтимуть сусідські хлопці додому — з ними й повертайся. Не блукай до півночі.

— Добре! — гукнув вже за порогом. І тільки його й бачили!

* * *

І що ж то за диво, купальське свято!

Заквітчана жар-цвітом земля пробуджує надвечір’я, закликаючи до великого єднання всі сили природи. І такої щасливої миті величні небеса рідняться із матінкою-землею. Небесні зорі відбиваються у воді, втішно купаючись у теплих хвилях. Дівчата, цього вечора достоту схожі на небесних зірниць, чудовими голосами своїми торкаються піднебесся.

А попереду дівочої громада ступає молода невістка козака Хмари, яка цьогоріч народила