Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дівчатка були такими милими у своїх платтячках, зі своїм довгим волоссям і прекрасними очима, але я знав, що вони також робили такі речі, хоча й прикидались, що не робили.
В дитсадку повітря завжди було білим …
Початкова школа була іншою, навчання там проходило від першого до шостого класу, декому з дітлахів було вже по дванадцять років і всі ми були з бідних родин. Якось, виходячи зі школи, я побачив, як якийсь малий пив воду з фонтанчика. Старший хлопець підкрався ззаду і штовхнув його обличчям туди. Коли він підвів голову, то в нього бракувало кількох зубів, а з рота юшила кров, стікаючи у фонтанчик. «Скажеш комусь,» сказав старший,
«і я приб’ю тебе.» Хлопчина дістав носовичок і приклав до рота. Я повернувся до класу, де
вчителька розповідала нам про Джорджа Вашингтона та Воллі Фордж[4]. Вона носила чудернацьку перуку. Вона часто била нас по руках лінійкою, коли вважала, що ми не слухаємось. Не думаю, щоб вона ходила до вбиральні. Я ненавидів її.
Після уроків зажди відбувалась бійка між кимось зі старших хлопців. Вона завжди проходила за шкільною огорожею, де нас не могли бачити вчителі. Та й самої бійки по суті не було; завжди билися більший проти меншого і більший хлопець бив меншого, притиснувши до паркану. Менший намагався відбиватись, але все було марно. Скоро його обличчя ставало закривавленим, кров капала на сорочку. Менші завжди витримували побої мовчки, не скиглячи й не просячи пощади. Нарешті більший відступав, усе завершувалось і решта хлопців ішли додому з переможцем. Я повертався додому швидко, на самоті, відчуваючи всередині лайно, яке я стримував протягом уроків і протягом бійки. Зазвичай, коли я приходив додому, то переставав почувати жалість до себе. Мене це хвилювало.
6
В школі я не мав і не хотів мати друзів. Я почувався краще наодинці. Я сидів на лавці, спостерігаючи за іграми інших дітей і вони виглядали мені по-дурному. Одного разу, під час обіду до мене підійшов новенький. Він був у коротких штанцях, косоокий і клишоногий. Він мені не сподобався, він погано виглядав. Він сів на лавку біля мене.
«Привіт, мене звуть Девід.»
Я не відповів.
Він відкрив свій пакет з обідом. «У мене є бутерброди з арахісовим маслом,» сказав він. «А що в тебе?»
«Бутерброди з арахісовим маслом.»
«У мене ще є банан. І чіпси. Хочеш чіпсів?»
Я взяв трохи. В нього було їх багато, вони були хрусткі й солоні, крізь них просвічувало сонце. Вони були чудові.
«Можна ще?»
«Звісно.»
Я взяв ще трохи. В нього на бутербродах було навіть желе. Воно стікало йому по пальцях. Здавалося, що Девід цього не помічав.
«Де ти живеш?» запитав він.
«На Вірджинія Роуд.»
«А я на Пікфорд. Ми можемо ходити додому разом. Бери ще чіпсів. А хто твоя вчителька?»
«Місіс Колумбайн.»
«А у мене місіс Рід. Побачимось після уроків, підемо додому разом.»
Для чого він носив ті штанці? Чого він хотів? Мені він не подобався. Я взяв ще трохи його чіпсів.
Пізніше, після школи, він знайшов мене і почав слідувати за мною. «Ти не сказав як тебе звуть,» мовив він.
«Генрі,» відповів я.
Поки ми йшли, я помітив, що за нами йде слідом ціла ватага хлопців. Спершу вони тримались на півкварталу позаду, потім скоротили відстань до кількох дворів.
«Чого їм треба?» запитав я Девіда.
Він нічого не відповів, просто продовжував іти.
«Гей, ти, засранцю!» крикнув один з них. «Матуся змушує тебе серти у твої штанці?»
«Клишоногий, хо-хо, клишоногий!»
«Косий! Вішайся!»
Потім вони нас оточили.
«А хто твій друг? Він цілує тебе в дупу?»
Один з них схопив Девіда за комір. Він кинув його на траву. Девід підвівся. Один з хлопців присів позаду нього. Інший хлопець штовхнув його і Девід повалився назад. Ще один хлопець перевернув його і зарив обличчям у траву. Потім вони відійшли. Девід знову підвівся. Він мовчав, проте з його очей котилися сльози. Найбільший хлопець підійшов до нього. «Ми не хочемо бачити тебе в нашій школі, педик. Забирайся з нашої школи!» Він ударив Девіда в живіт. Девід зігнувся, а хлопець вдарив його коліном в обличчя. Девід упав. З його носа текла кров.
Потім хлопці оточили мене. «Тепер твоя черга!» Вони кружляли навколо мене, а я повертався в протилежну сторону. Один з них постійно опинявся за моєю спиною. Я був переповнений лайном і при цьому мав ще битися. Я був водночас переляканий і спокійний. Я не розумів їхніх мотивів. Вони кружляли, я повертався. Це тривало й тривало. Вони щось кричали мені, але я їх не чув. Нарешті, вони відступили і пішли геть вулицею. Девід чекав мене. Ми пройшли тротуаром до його дому на Пікфорд Стріт.
Ми зупинились напроти його будинку.
«Мені треба йти. Бувай.»
«Бувай, Девіде.»
Він зайшов і я почув голос його матері. «Девіде! Тільки поглянь на свої штани й сорочку! Вони пошматовані в криті слідами трави! Ти приходиш таким майже щодня! Скажи мені, ти це спеціально робиш?»
Девід не відповідав.
«Я задала тобі питання! Чому ти робиш це зі своїм одягом?»
«Я не можу нічого вдіяти, мамо…»
«Не можеш нічого вдіяти? Ах ти ж дурню такий!»
Я чув як вона його била. Девід почав плакати, але вона била ще сильніше. Я стояв на газоні перед домом і слухав. Через деякий час побої припинились. Я чув Девідові схлипування. Потім він перестав.
Мати сказала йому, «А тепер берися до уроків скрипки.»
Я сів на газон і чекав. Потім я почув скрипку. Мені не сподобалось, як грав Девід. Я ще трохи посидів і послухав, проте музика не стала кращою. Лайно всередині мене затверділо. Мені більше не хотілося срати. Очі боліли від яскравого полуденного
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сендвіч із шинкою», після закриття браузера.
