Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

старанности, — люди ці, навіть коли вони багато обдарованіші, відстають від них так само потихеньку й непомітно, як, бува, підкрадається доля. Він помітив, що потай, по суті, побоюється цієї породи «взірцевих» людей, бо точність їхнього мислення робила в людських очах його власне захоплення точністю трохи сумнівним. «Такі не мають ані крапельки душі, — розмірковував він, — але люди вони добродушні; після шістнадцятьох років, коли в молоді прокидається жвавий інтерес до духовних питань, вони ніби трохи відстають від решти перевесників і ще не здатні до пуття зрозуміти нові думки й почуття, проте тоді орудують десятьма своїми ґудзиками, й настає день, коли вони можуть документально засвідчити, що завжди все розуміли («щоправда, без усіляких непотрібних крайнощів»), а тим часом саме вони зрештою і втілюють у життя нові ідеї, коли для інших людей ці ідеї вже давно стали відгомоном юности чи самотнім максималізмом!» Тож коли сестра знов увійшла до кімнати, Ульріх, хоч усе ще й не розумів, що там у неї, власне, сталося, уже відчував: війна проти її чоловіка, можливо, навіть несправедлива, навряд чи буде чимось аж надто таким гідним, щоб зробити йому велику втіху.

Аґата, схоже, й не сподівалася знайти якесь розумне пояснення своєму рішенню. Збоку її подружнє життя мало вигляд — а цього й слід було очікувати від такого чоловіка, як Гаґауер, — цілком щасливий. Жодних сварок, майже ніяких розбіжностей у думках — хоч би вже через те, що Аґата, як сама сказала, власні думки не звіряла йому з жодного приводу. Певна річ, ніяких скандалів, ані пиятики, ані карт. Навіть жодних парубоцьких звичок. Справедливий розподіл доходів. Лад у домашньому господарстві. Спокійні переходи від жвавого спілкування в людному товаристві до урівноваженого спілкування, коли лишалися вдвох.

 — Якщо ти покинеш його просто так, без причини, — сказав Ульріх, — то вас розлучать, але провина за це ляже на тебе. Якщо він, звісно, подасть позов.

 — Нехай подає! — з викликом заявила Аґата.

 — Можливо, варто було б запропонувати йому невеликі майнові відшкодування, якщо він погодиться залагодити справу миром.

 — Я взяла із собою лише те, — сказала вона, — що потрібно для поїздки на три тижні, а крім того, кілька сяких-таких дрібничок і дещо на згадку про ті часи, коли я ще не була заміжня за Гагауером. Решту нехай лишить собі, мені нічого не потрібно. Але позбавити мене чого-небудь у майбутньому нехай і не думає!

Ці останні фрази Аґата вигукнула знову з дивовижним запалом. Зрозуміти її можна було, мабуть, так: вона хотіла помститися тому чоловікові за те, що колись дозволяла йому надто багато чого себе позбавляти. Бойове завзяття, спортивний азарт Ульріха, його винахідливість у подоланні труднощів нарешті пробудилися, хоч він був тим і незадоволений, бо це нагадувало дію збудливого засобу, який спричинив лише зовнішній ефект, ще не викликавши жодного внутрішнього. Намагаючись якось зорієнтуватися, він повагався й перевів розмову на інше.

 — Я читав дещо з того, що він написав, і дещо про нього чув, — сказав він. — Як я знаю, в галузі викладання й виховання він навіть зажив слави нового світила!

 — Атож, зажив, — кинула Агата.

 — Наскільки я знаю його праці, в педагогіці він — не лише на всі руки майстер, а й один із перших виступив за реформи в наших вищих навчальних закладах. Пригадую, якось я читав його книжку, де, з одного боку, йшлося про неоціненну роль історико-гуманітарної просвіти для формування моралі, з другого — про неоціненну роль природничо-математичної просвіти для формування розумових здібностей, а з третього — про неоціненну роль спорту й військової підготовки для формування в людині активности. Це правда?

 — Мабуть, що так, — відказала Агата. — Та чи звернув ти увагу на те, як він використовує цитати?

 — Як він використовує цитати? Стривай, здається, мені там і справді дещо впало в око. Він наводить багато цитат. Із класиків. Він… ну звісно, сучасників він цитує також. О, пригадав: він цитує — і як для педагога, то просто-таки по-революційному — не лише стовпів педагогіки, а й нинішніх конструкторів аеропланів, політиків і митців. Але ж це, зрештою, — лиш те, що я вже казав і перед цим? — завершив він з тією розгубленістю, яку відчуваєш, коли твої спогади звертають зі сподіваної колії й заходять у глухий кут.

 — Він цитує ось як, — пояснила Аґата. — У музиці, скажімо, він без найменшого сумніву може дійти до Ріхарда Штрауса, а в малярстві — до Пікассо; але в жодному разі, навіть на підтвердження чогось хибного, він не назве ім’я, яке ще бодай трохи не прописалося в газетах — хоч би тим, що вони на всі заставки його сварять!

Он воно що! Саме цього й шукав у своїй пам’яті Ульріх. Він підвів погляд. Аґатина відповідь його потішила, вона свідчила про спостережливість і добрий смак.

 — Так він згодом став вождем, одним із перших плентаючись у хвості часу, — додав Ульріх, сміючись. — А всі, хто приходить іще пізніше, вже застають його поперед себе! Та чи подобаються тобі в нас ті, що йдуть попереду?

 — Не знаю. Принаймні я не цитую.

 — Але нам усе ж таки слід бути скромнішими, — мовив Ульріх. — Ім’я твого чоловіка — це нині вже програма, яка для багатьох означає вершину ідеалу. Його діяльність — солідний невеличкий проґрес. Його міжнародного визнання чекати вже недовго. Рано чи пізно з нього вийде принаймні університетський професор, хоч задля хліба насущного йому й довелося нидіти учителем середньої школи. А ось мені, бач, досить було лише не звертати зі свого прямого шляху. І чого ж я досяг? А того, що тепер мене й на доцента навряд чи візьмуть. І це вже щось та означає!

Аґата була розчарована, й, мабуть, через це обличчя її прибрало якогось порцелянового, безвиразного вигляду такої собі світської дами, коли вона люб’язно відповіла:

 — Не знаю, може, ти й маєш поважати Гаґауера.

 — Коли він приїде? — спитав Ульріх.

 — Перед самим похороном; більше часу він на це не змарнує. Але тут, у будинку, він не житиме, я цього не допущу!

 — Твоя воля! — несподівано рішуче заявив Ульріх. — Я його зустріну, відвезу до якого-небудь готелю, а там, якщо ти так бажаєш, скажу йому: «Кімнату для вас приготовано тут!»

Аґата вражено застигла, а тоді зненацька захоплено промовила:

 —