Читати книгу - "Печера"

Паула зітхнула й вирішила далі не читати, а просто віднести Розганяєві ксерокопію.

До вечора — до закриття бібліотеки — її здобиччю стала добірка в журналі «Театр», кілька схожих статей у не схожих одна на одну газетах та ядучий допис у «Пліткарці» — останню прем’єру Рамана Ковича було обкусано й обсипано отруйними кпинами. Герої, мовляв, пересуваються тільки колами, як на іподромі, і говорять тільки штампами, як у провінційному музеї, а якщо героїня оголює груди, то хоч би намалювали той бюст, кружечками обвели, щоб глядач, так би мовити, хоч подобизну побачив… А що герой згоряє від пристрасті — про це в програмці треба писати, оскільки позбавлений темпераменту, безбарвний, як міль, артист такий-то, загнаний режисером в оболонку скаженого ритму, схожий на дитяче брязкальце — так само порожній і так само голосний…

Бібліотекарка вже стояла над Паулою, мов караюча примара; Паула замовила ксерокопії, відгризла кусень булки, що завалялася в дипломаті, та й побрела додому.

У дитинстві їй трапилося побачити одну з ранніх вистав Ковича, тоді ще чергового режисера якогось дрібного театрика; «Дівчинка й ворони» — прем’єра стала вибухом, і навіть через рік квитки все ще неможливо було купити — по них простоювали ночами. Чотирнадцятилітня Паула під ревним наглядом старшої сестри Стефани потрапила на виставу випадково, на «зайвий квиточок», і потім цілий місяць перебувала під враженням, в ейфорії. І потім дивилася знову, й знову, й знову, бо вистава йшла, напевне, років десять…

Десять років Кович сидів на своєму троні — невідступно. Тобто він, зрозуміло, мандрував по містах і селах, приходив у Драму головним режисером і йшов знову, зникав на рік-два і знову повертався на гребені скандалу, але трон найкращого режисера — і так вважала не одна тільки Паула — бродив за ним, мов вірний кінь.

А потім він остаточно осів у театрі Психологічної драми, розігнав половину тамтешніх акторів і набрав натомість своїх людей. Паула бачила кілька вистав — критики захлиналися від захвату, маючи перед очима найзвичайнісінькі прісні глевтяки. Паула зітхнула.

Уся родина була в зборі; Влай, Стефанин чоловік, грався з Митиком у настільний хокей, і від його темпераментних кидків чорна шайба раз у раз вилітала за бортик і котилася під диван, і Митик по-начальницькому вказував пальцем, і Влай слухняно ліз у запилюжене царство загублених речей, вовтузився там, залишивши на поверхні самі тільки худющі ноги в спортивних штанях, і повертався задоволений, зі здобиччю. Стефана смажила млинці — дим стояв коромислом; Паула нітрохи не хотіла їсти, але звичний сестрин натиск змусив її насилу прожувати кілька ложок гречаної каші.

— А ми про Ковича робимо передачу, — похвалилася вона просто для того, щоб не мовчати.

— Так? — здивувалася Стефана. — Ой як цікаво…

І продовжувала перервану розповідь про справи в інституті, про молоду співробітницю, що має колосальні успіхи й приречена на велике майбутнє в науці, про свого бездарного, але працьовитого заступника, про великий конгрес, що відбудеться наступного місяця і на якому вона, Стефана, вестиме секцію.

Очі Стефанині по-рисячи горіли. Про роботу вона вміла говорити годинами; Паула кивала й колупала ложкою остигаючу кашу.

Тим часом чоловіча гра вихлюпнула за межі іграшкового поля; озброївшись віниками, хокеїсти ганяли по квартирі тенісний м’ячик. Паула добиралася до своєї кімнати обережно, мов альпініст на лавинонебезпечній ділянці. У коридорі їй перепало м’ячиком по нозі — Митик захоплено загорлав; Паула щільно зачинила за собою двері, сіла на диван і поставила на коліна жовтогарячу коробку телефону.

«Він мені касет не дасть». — «Он як? То навіщо ж ти мені потрібна?.. Учися, люба, розмовляти з людьми, треба, щоб дав… Зателефонуй йому, похвали останню прем’єру, ну, що хочеш…»

Паула скривилася.

Власне, що тут страшного? Що важкого й сумного залишилося в житті, якщо саага більше не буде?.. Подумаєш, якийсь зарозумілий режисер. Велике діло…

Гудки тривали так довго, що вона вже потяглася до важеля, і саме в цю мить на тому краю проводу почулося похмуре:

— Говоріть!

Паула розгубилася. Вона, власне, й подзвонила для того, щоб говорити, але не чекала такої грубої й наполегливої спонуки.

— Говоріть, ну?..

— Добрий день, — пробелькотіла Паула ніжним голоском, одночасно грайливим і єлейним. — Пан Кович?

— Ну, — з відразою підтвердила слухавка.

— Вас турбує студія художніх програм, четвертий канал… Ми готуємо передачу про вашу тво…

— Ім’я режисера.

— Що? — запнулася Паула.

— Ім’я режисера передачі, не ти ж її робиш, так?

За дверима пронизливо заверещав Митик. Паула заткнула вільне від слухавки вухо.

— А… режисера? Пан Розганя… Пан Мирель, автор циклу про…

— Він що, сам не може подзвонити?

— А… Я асистент і хотіла б… касети…

— Потім, — сухо кинула трубка. — Я зайнятий.

Короткі гудки.

«Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар’єру — вчися…»

Паула зітхнула.

Видно, кар’єри їй не зробити ніколи.

* * *

Царна брела, низько опустивши граціозну головку, повернувши розтруби вух до землі.

Каміння відгукується перше. Каміння здригається від кроків, і відзвуки їх, глухі й дзвінкі, лунають на багато переходів навкруги, і царна знає, що хвилину тому в кривому коридорі на два яруси вище жадібний коричневий схруль роздер самицю тхоля. Роздер, угамувавши спрагу крові, і тепер не знає, що робити з кістлявим розтерзаним тільцем — і так уже ситий…

Дихання. Царні здавалося, що вона його чує з усіх боків, — різними голосами дихав вогкий вітер. У темряві переходів товстий, громіздкий барбак гнався за барбачихою — і наздогнав, і до любовного ігрища додалася неабияка частка жорстокості. Барбаки хтиві; царна злякано смикнула вухами.

Її вабила вода, проте шлях до річки перегороджував страх. Вона бродила в далеких порожніх коридорах, ловила вухами зітхання та згуки, однак — дедалі ясніше й чіткіше — усвідомлювала, як наповзає, як сочиться з провалів лихо.

Вона піднялась на ярус вище. За три проходи обігнула пару таких, як вона сама, царн на паші, піднялася знову, обережно обійшла ситого схруля й знову нашорошила мушлі вух, намагаючись виокремити з хору безпечних звуків ноту свого неспокою, — дарма. Ніщо не порушувало розміреного життя Печери, і водночас тваринка з залисинкою на грудях дедалі частіше здригалася, прислухалася й озиралася.

Її шукали.

Її шукав напружений погляд, і величезні ніздрі приплющеного чорного носа цідили вітерець Печери, по крихті виловлюючи її запах; царна, майже позбавлена нюху, інтуїтивно відчувала, як розтікається її дух по коридорах і по ярусах, як він цівкою збігає вниз і піднімається нагору, повисає над кам’яною долівкою, грузне в мохах…

Вона брела розгублена. Відчуття неправильності, неможливості навколишнього позбавляло її сили.