Читати книгу - "Людолови Том 1"

Народу зібралося сила, як завжди на проводи. Треба було після панихиди справити, за старовинним поганським звичаєм, поминки на гробках. Але, незважаючи на думки про смерть, обличчя всіх були урочисті й ясні. Квітли на зелені барвисті плахти, вишивані сорочки дівчат і кармазинові жупани козаків з червоноверхими шапками-бирками.

Корж зупинився на паперті, заправив за ліве вухо чорний, як дьоготь, оселедець і, зсунувши брови, дивився в далечінь.

З усіх боків тяглися до нього старці: сліпі, безногі — гугняво лебеділи милостині, а Корж усе придивлявся до чогось гострим і пильним зором степовика, затуляючи очі засмаглою долонею.

Дружина його, Горпина, повільно переступила церковний поріг, обернулася, ще раз перехрестилася на миготливі вогники біля вівтаря і, пригорнувши до себе двомісячне немовля, раптом заквапилася:

— Швидше-но, швидше, Даниле! Ач де вже сонце! Час додому.

— Встигнемо, — флегматично відповів Корж і почав повільно спускатися сходами.

Горпина йшла поруч, роздавала жебракам — кому крашанку, кому шматок проскури — і не дивилась у далечінь. А на дорозі, в сірій хмарі куряви, майоріли барвисті шапки й жупани з вильотами. Селяни помітили вершників і, зацікавлені, спинилися. За тих часів поява чужої людини була не тільки приємною зустріччю; це було єдине джерело новин, і; довго на самотніх степових хуторах оповідання приїжджого були темою спогадів і довгих розмов.

— Запорожці, - зауважив хтось.

— Ні, начебто старшина з Канева.

— А мо, й сотник Косило з Лубен?

— А чому ж у них рукави теліпаються за плечима, як у низовиків?

— Тю, дурню! Де ж ти бачив, щоб у запорожців було пір'я на шапках! — посміхнувся Корж, набиваючи люльку.

Швець Омелько довго вдивлявся у вершників, і раптом ахнув і зблід.

— Матінко! Польський пан зі своїми пахолками!

Юрба заворушилася. Поява польського пана могла бути й випадкова, але козаки з власного досвіду знали, що з неї мало не завжди починалися прикрості. Жінки підхопили на руки дітей, а козаки з'юрбилися біля церковного ганку і, неголосно перемовляючись, спідлоба дивилися на непроханих гостей. Тільки хлопчаки видерлися на старі груші на цвинтарі, і з-за кожної гілки визирали їх цікаві оченята.

— Даниле! Чуєш, Даниле, їдьмо додому! — смикала Горпина Коржа, пригортаючи до себе немовлятко.

Її нервове обличчя відбивало хвилювання і наче важке передчуття.

— Ну, то й їдь до чортів! — обурився Корж. — Чи ж то шаблі в мене немає, або що, дурна бабо?!

Горпина зрозуміла, що краще змовчати. Зітхаючи відійшла вона набік і пірнула в натовп.

Була це струнка й висока на зріст молодиця років двадцяти п'яти, з глибокими чорними очима під довгими віями і білими, як мигдаль, зубами. Вона ще не зовсім видужала після важких пологів, і її змарнілі, схудлі риси яскравіше відбивали її вразливу, чулу вдачу. Мовчки дивилася вона на вершників, і серце її билося, як зляканий птах.

Пани наближалися швидко. Гамір ущух, і козаки з прихованим недовір'ям дивилися на огрядного. пана з сталевими, пукатими очима і пишними вусами.

— Гладкий! Викохався на хлопських сльозах, — із зненавистю прошепотів дід Омелько, несвідомо відступаючи в юрбу, ніби в особі приїжджого виринув його колишній пан, від якого він утік у Дике Поле років. із тридцять тому.

Пан Бжеський щільно наблизився до козаків і спритно та міцно збив коня. Кінь підпав на задні ноги, вищиривши жовті зуби. Вуздечка роздирала йому губи, і він ладився стати дибки під залізною рукою свого господаря. Козаки мовчали. А пан, не привітавшись, штрикнув пальцем у Коржа із пихою спитав:

— Де ваш солтис[30], або як там його?

— Нема солтиса, — флегматично відповів Корж, зсунувши шапку на потилицю. — Одного чорти в степу на тютюн скурили, а іншого не знайшлося.

Пан Бжеський спалахнув.

— Як відповідаєш пся крев! — гримнув він, наїжджаючи на Коржа.

Але Корж спокійно взяв коня за вуздечку, і кінь мов прикипів до місця.

— Правду кажу: Нема в нас солтиса,

— Ну, старшина, або як його?

— Старшина є.

— Поклич його.

— Він тепер у війську Низовому, У поході. Пішли наші пани молодці шарпати береги Анатолії, визволяти бідних невільників, — із смаком відповів Корж.

— Чув — гостро урвав його пан. — Так ось, хай той, хто його заступає, збере громаду вислухати королівську грамоту.

Почувши королівське ім'я, козаки скинули шапки, але пан не відповів на привітання. Він сидів на коні і презирливо оглядав юрбу. Невеличкий почет оточив його, а лякливий Янек Свенціцький, бідний шляхтич, що жив У Бжеського мало не за пахолка, тихо схилився до пана Рогмунда і сполохано зашепотів:

— Ой пане, погана справа! Краще їх не чіпати! Нас жменька, а вони дивляться на нас, як вовки.

— Якщо пан боягуз, як стара кармелітка, хай він сховається до кляштору або вбереться в салоп пані мами та й сидить собі на печі, - відрізав Бжеський, не обертаючись.

Але зрадливий холод пробіг і йому по спині, коли він придивився до козаків. Мовчазні й грізні, як море перед бурею, щільно оточили вони верхівців і спідлоба оглядали худорлявих підпанків. Жінки юрбились осторонь, із жахом чекаючи, що воно буде. І ніхто не слухав старого лірника, який співав біля церкви старовинних псалмів. Дзвеніла, рокотала під пальцями ліра, голос то згасав, то знов здіймався і міцно бринів, а незрячі очі дивилися, просто на сонце, радіючи з його тепла, але не бачачи світла.

— Усі тут? — спитав, нарешті, Бжеський.

— Начебто й усі, - відгукнувся дехто з юрби.

Бжеський манірно розкрив скриньку, яку поквапливо подав йому Свенціцький, і вийняв гpaмоту з печаткою на шнурі. І коли ясно-жовтий пepгaмент задрижав на вітрі і забринів різкий металевий голос огрядного пана, козаки знов скинули шапки і стояли мовчки, похнюпивши чубаті голови.

Ми, Зигмунд Третій — з божої ласки круль польський, великий князь литовський, руський, прусський, жмудський і мазовецький, — викарбовував Бжеський, — ознаймуємо цим вашим листом усіх посполитих і кожного зокрема, кому про це відати належить:

Бив нам чолом шляхетний лицар Рогмунд Бжеський, війська нашого ротмістр, і просив, аби-сьмо ми йому нашу господарську ласку учинили і за вірну службу і геройські подвиги в Московському поході землю по Ворскло від річки Полузори, де вона у Ворскло впадиває, пожалували…

Козаки глянули на Бжеського, перезирнулися і знов понурили очі. Бжеський удавав, ніби він не помічає їх прихованої ворожнечі, але жах, як величезна п'явка, ссав його під грудьми.

…у повну власність йому, і синам його, і нащадкам їх зо всіма