Читати книгу - "Людолови Том 1"

А за те оний шляхетний пан лицар Рогмунд Бжеський з тими нащадками своїми повинен буде нам і нащадкам нашим, королям польським, службу нашу господарську служити, на що й дали-сьмо йому цей лист, до котрого для твердості і печать нашу привісити єсьмо повеліли.

Бжеський замовк, скрутив грамоту і поклав її в скриньку. Козаки не рухалися.

— Чули? — гримкнув Бжеський, намагаючись опанувати себе.

Але нервовий рух, яким він смикав собі вуса, мимоволі викривав його.

— Оцей пан, — показав він на Свенціцького, — буде тут за управителя. Завтра він запише вас до реманенту разом із худобою і всім, що виявиться. А ви працюйте, як належить хлопам, і покірливо виконуйте його накази. Зрозуміли?

Козаки знов зиркнули на Бжеського, опалюючи його важким від зненависті поглядом, знов перезирнулися і крекнули… Бжеський скажено смикнув поводи. Кінь став дибки, хропучи і гризучи вуздечку. Іскра спалахнула в очах Коржа. Невловимим рухом меча висунувся він наперед і став напроти пана, дивлячись йому просто в зіниці.

— Чому не зрозуміти? Зрозуміли! — відрізав він неквапливо і твердо. — Але вільні козаки хлопами не були і не будуть. Так і запам'ятай! Зачепи нас тільки. Всі підемо геть на Низ або в такі місця, куди ще не наважується панська сила.

І Корж спокійно, але виразно поклав руку на шаблю з розкішним срі6ним держаком, здобуту минулого року в околицях Царгорода.

— Авжеж! — загули козаки. — Ми не будемо твоїми хлопами.

— Не діждеш!

— Запряжи своїх підпанків тай ори ними землю!

— Не здужають! Сухі, як хорти: самі кістки та шкура.

— А земля не твоя, а наша. Ми її орали, вона нашою кров'ю й потом полита.

— Ми боронили її від татар, і ми її не віддамо!

— Не віддамо! — як грім, покотилося натовпом.

І тяглися козацькі руки до шабель. Шапки зсунулися на потилиці. Очі блищали завзяттям.

Янек Свенціцький знов смикнув Бжеського.

— Пане! Вельможний пане!.. Ради бога… Ці звірі роздеруть нас на шматки.

Пополотнів і Бжеський. Він бачив, що, коли справа дійде до бою, півсотні дужих козаків порубають його з почтом на капусту. Але треба було рятувати становище.

— Буде так, як наказує наш ясноосвєнцоний пан круль і закони. Я вам прочитав грамоту — і край. Говоріть із паном Свенціцьким. Я не маю часу втручатися до всіх дрібниць, — з пихою кинув він і підострожив коня.

Але козаки не розступилися і стояли нерухомо, як мур, ворожий і загрозливий.

— Де це чувано, щоб козаків обертати на хлопів! — летіли обурені вигуки.

— Ми теж були в Московському поході!..

— Під Кромами!

— Під Смоленськом!

— Під Москвою!

— І тоді нac мали за лицарство, за передмур'я ойчизни.

— Ляхи завжди так: поки їм треба, вклоняються, чоботи лижуть, а потім за собаку мають.

— Гірше!

— У нас теж є королівські грамоти!

— Авжеж! Так і запам'ятай собі, пане, — сміливо й гордовито кинув Корж, тріпнувши оселедцем, — Ми тобі не хлопи!

Горпина похолола з жаху. Насилу проштовхнулася вона до чоловіка і зашепотіла, смикнувши його за плече:

— Даниле, ради бога!.. Час додому! Корови не доєні! Даниле!

— Відчепись! — гнівно обернувся Корж. — Їдь додому, а я залишаюся тут.

Горпина ще раз смикнула Коржа і в ту ж мить відскочила, побачивши, як скажена лють спотворила його риси. Бліда й розгублена, чекала вона, як розв'яжеться справа.

Шляхтичі дрижали, тулилися до Бжеського і щось стиха сичали йому по-польському. Свенціцький непомітно хрестився, прощаючись із життям.

Бжеський знов підострожив коня.

— Розступіться! Дайте дорогу! — гримнув він, наїжджаючи на козаків.

— Пустіть його, панове, — сказав Корж, заспокоївшись. — Хай їде і не забуває твердого козацького слова.

Козаки неохоче розступилися, і пани, видершись з їх кола, пригнулися до сідел і помчали дорогою, шалено підострожуючи коней. Сліпий, тваринний жах гнав їх геть, обливав спини дрижаками й холодним потом.

— Швидше, бо доженемо! — реготали хлопці, виблискуючи білими, як лісові горіхи, зубами.

Тільки не сміявся старий швець Омелько.

— Боже мій, боже, — шепотів він гірко. — І тут знайшла нас панська сила. Знову потягнуть під батоги, на панщину. Почнеться визиск… Тісно стало на божому світі! Ой, тісно…

— Мовчали б краще, діду, — спересердя обернувся Корж. — Хто дасть вас кривдити? Руки короткі! Бачите, як тікають.

— Ой, ненадовго, синку. Повернуться вони, заберуть наш степ, як забрали Волинь та Галичину, — зітхнув старий і тоскно захитав головою.

Козаки були стурбовані. Купками юрбилися вони коло церкви і радилися, що робити. Дід Омелько ойкав і запевняв, що треба тікати світ за очі, бо новий пан запише їх до pеманенту, а потім наїдуть судді та підсудки і довідаються про кожного, хто він і звідки, і поженуть їх до колишніх панів.

— Та схаменіться, діду, — палко говорила молодь, — на чорта йому турбуватися, за інших панів, коли ми потрібні йому, як криниця в степу.

— Ось побачите!

— Побачимо, тільки не те, що ви гадаєте. Він, певно, запише нас до реманенту, але щоб обернути на власних хлопів.

— Оце справді! Тільки не діжде.

— Тра тікати, — промовив мовчазний коваль Максим, замислено чухаючи волохаті груди.

— Чому? Це ми завжди встигнемо. Мо, ще чорти занесуть його в болото та й утоплять.

— Тю, дурню: чорт чорта не чіпає. Вони між собою куми чи свати.

Але ніхто не всміхнувся на жарт.

— А як же воно буде з землею? Невже віддамо її чортовому панові? Орали, косили і — маєте: наше не наше! Де ж це видано, щоб козакові-нетязі не було де стати і коні попасти, як у піснях співається.

— Та… шкода, що нема старшини. Він знає, що нам, козакам, дано грамоту на землю і вольності. Тільки де вона, тая грамота?

Козаки замовкли, задумалися.

— А я так гадаю, панове, — підвів голову коваль Максим. — Не треба поперед батька в пекло лізти. Почекаємо, побачимо, що і як, і коли буде потреба, є в нас шаблі й рушниці боронити своє.

— Е, ні, з шаблями й рушницями далеко не підеш, загули козаки. — Це тобі не Туреччина.

— Атож!

— А ще краще, — порадив Корж, — дочекатися старшини. Хай він розшукає привілей на нашу землю. Де це чувано, щоб двічі видавати грамоту на один грунт!

Порада вподобалася. Погомонівши ще трішки і викуривши люльки, козаки порозходилися.

Корж запріг коня й