Читати книгу - "Княгиня Ольга"

І от нині є соборна церква Іллі Перед Ольгою постала нова загадка: кого зробити в ній головним пресвітером? Звичайно ж, отець Григорій і його братія рвуться до того. Але русичі свій храм будували не для чужинців, що хочуть панувати над їхніми душами й багатствами. Якщо землі й палати у русичів ще можна було відібрати мечем, то душу свою вони не віддадуть у чужі руки — хай це навіть святителі чи хрестителі. Інакше не потерплять тут ані Григорія, ані Ігоря. Її слов'янська душа, як і у русичів, повставала від спроби насильно одягти на неї вериги чужої волі й віри, та ще й від греків — одвічних ворогів болгар дунайських. Через те велика наука і книжність, що їх несла християнська віра, мали прийти до русичів доброохоче, з власної волі й бажання. Як те колись у Болгарії було за великого Симеона... Без тої доброї волі не буває ні великих володарів,  пі  великих держав.

Якщо ж і вона хоче піднести себе, то мусить піднести державу і народ цей — і все мусить робитися з високою і чистою душею.

Ольга дедалі частіше думала про це. Їй дано збагнути цю істину, а коли так, то взяти на свої плечі оцю працю. Бо коли знаєш, що потрібно твоїй державі і народові, і не зробиш того — согрішиш перед Богом і скараєш себе. Бо, знаючи, не зробив! А коли зробиш — буде й тобі воздано за твої дні страждань і праці, гарячих сліз та кривавих обад...

Тож перший крок у тій многотрудній праці — зробити вибір: Григорій чи Степко. Отак, ідучи до палат, ховаючи обличчя в тонкі мережані шалі, сама собі й вирішила: бути русичеві Степкові Книжнику головним священиком Іллінської соборної церкви. Тоді тут з'явиться і більше слов'янських писців та книжників, і більше схол буде...

—     Княгине! — хтось знайомий окликнув її. Степко!.. Якась буйна радість рвонула груди, перехопила дихання — треба ж отак: вона про нього думає, а він біжить до неї... Як у молоді літа бігав... І ще раз було так, коли він повернувся із Царгорода, з Олеговою харатьєю... Слів не вистачало на всі ті спогади, які враз вибухнули в ній, заступаючи один одного...

—     Послати б треба до Преслави нових отроків у науку. Зеле потрібні Києву й іним градам руським писці і навчителі. Пресвітер Григорій не хоче нікого зараз навчати, накликав сюди ромеїв. А вони що? Чужими руками мудрости не здобудеш. Догоджають йому, усміхаються і князеві, боярам, а нищечком намови бридкі плетуть на своїх супротивників-русичів.

—     На кого ж? — дивується княгиня.

—     Найперше на нашу схолу. І на тебе, княгине, — Ольжині очі миттєво округлились:

—     Хіба я їм заважаю?

—   А наша схола чому їм заважає?

Княгиня погоджується. Але ж чому вони це роблять? І чому Григорій чимраз більше кличе сюди ромеїв яких повно тепер у Преславі?

Болгарська земля... Її гордість і біль... Запах лісів родопських гір... Пошум тихоплинних рік... І  неясний гомін у старих, занедбаних палатах її напівзруйнованого дому... Тепер ї його нема... Немає у неї батьківщини — все відібрали лукаві владці. Завжди раділа землякам, що час від часу приходили до Києва, — то купчини-болгарини, то священики... Але Григорій все менше кликав сюди болгар — чомусь більше стали приходити гречини. З ними було важче — не знали мови слов'янської, не приносили слов'янських книг. Чому він це робив? Чому його душа поверталась до ворогів болгарської землі? Чому частіше згадував царгородського патріарха?.. Нарешті здогадалась: Країна Руси прихилялась потроху до християнської віри. І Григорій уже бачив тут свою митрополію, бачив, як патріарх Константинопольський накладає на його голову митрополичу корону — митру...

Григорій жадав стати руським митрополитом! Патріарх уже міг його висвятити за його труди великі.

Київська митрополія — ще одна підкорена через християнську віру земля — пригорнеться до Вселенської імперської церкви. І його ім'я, ім'я пресвітера Григорія, навіки буде внесено у святці православної церкви... По церквах з'являться ікони з його лика... І ніхто не може заступити йому цієї дороги! Ні Степко Книжник із слухняною йому княгинею, ні інші болгарини, які швидко тут сходяться з русичами, бо мова їхня теж слов'янська,.. Митрополичий престол має посісти лише він! Мабуть, Степко про це теж здогадується.   Бо сказав:

—     Я гадаю, що пресвітер-навчитель наш боїться, щоб ніхто з русичів не піднявся вище від нього. А ти допомагаєш нашій схолі. Григорію невигідно мати навколо себе освічених і розумних русинів. Йому вигідні слухняні лакузи. Він хоче мати милість патріарха!..

—     Я проситиму патріарха... щоб тебе висвятили в митрополити. Князь наш підтримає мою просьбу.

—     Князь Ігор?..  У нього своя братія — варяжини та наші перевертні-бояри. Вони всі проти християн. Недосяжний для них цей подвиг державний, княгине.

—     Правда твоя, Степку, хоч і гірко мені від цього... Але ж володар має дбати і про сталість своєї держави. Без просвіщення немає високої любови між людьми. Якби цар Симеон не утвердив у своїй державі духу просвітництва, вона б давно вже упала під ромейськими і мадярськими мечами!..

—     Це так, але нині в Болгарії інші времена, княгине. Цар Петро із Сурсубулом не дбають про просвітництво. Закриваються схоли, не пишуть більше книг слов'янських. Ромейська мова і книжність витіснили болгарську. Та й сама держава ось-ось упаде... Сточили влазливі ромеї зсередини її силу... через царівну ту — Марію...

—     Знаю... Біда наша... усім слов'янам біда!

Царівна Марія, онука константинопольського імператора Романа Лакапіна, і справді спричинила погибель ще нетривкій, але буйно розквітлій Болгарській державі. О, як важливо обачно родичатися державцям з чужими, могутнішими   володарями!..

—   Біда і нам. Уже не лишилось у Болгарії великих подвижників духу. Немає святого Климента Охрідського, немає Іоанна Екзарха і їм подібних мужів. Безчасся настало в болгарській землі, княгине. Тому болгари священики радо ішли б до нас. І наша Країна Руси піднялась би вище Болгарії.

Ольга мовчала. Вище Болгарії! Вище її батьківщини хоче підняти свою державу Степко Книжник... Це її спантеличило. Чи вона хоче цього?.. Чи хоче цього пресвітер Григорій?

—   Це можеш зробити тільки ти, княгине... Держави піднімаються не мечем, а духом просвітництва... Оце і