Читати книгу - "Дев'ять братiв i десята сестриця Галя"

— Не бiйся, Галю, — промовив менший брат, i усi вони виглядали з печi, витягнувши шиї.

Отже вiдчинилася хатка — i старший брат уступив. Господи свiте! Який вигук [вони зняли], побачивши його! Як же до його кинулися! Як же за його вхопилися! Як же не знали, що казати й про що спитати! Прудкi несподiванi радощi такеньки усiх обхопили, що у головi закрутилося, у очах усе округи заходило й затанцювало — усi обступили, ухопили старшого брата i бiльш чули, що вiн тутоньки, нiж його на вiчi бачили, то й не вжахнуло нiкого їх ураз, що старший брат смер'тно блiдий, що волосся в його попутане та попатлане, що комiр у сорочцi подраний, наче хто ухватив силомiць i порвав, що обличчя у старшого брата якесь iскажене i що вiн не промовить слова, обiймаючись з ними усiма — тiльки важко дихає. I Галя перша покрикнула:

— О, який же став ти бiлий! А який же став ти наймит! Такий самий, як колись, я бачила, по дорозi за хазяйськими волами йшов, такий самiсiнький!

I Галя своїми живенькими оченятками у їх питалася: чн її правда?

Правда, правда! Зробивсь старший брат бiлий як крейда i справжнiй наймит… Та чого ж се комiр розiрваний, чого ж се волосся поклоччене? Чого ж се обличчя так показилося? Чому се дихає вiн тяжко та важко так?

Прудкi радощi прудко десь подiлися, усi очi впилися у старшого брата, усi дивилися на його пильно й неспокiйно i тепер вже бачили його добре.

— Сiдай, сiдай, братику, сiдай, любий! Ти втомився, коханий — щебетала Галя, прихиляючи тихесенько старшого брата за руку, а благi оченята у тривозi перепитували усiх, що таке не гаразд або що таке зробити? як запобiгти?

Старший брат сiв на лавцi, а усi iншi у рядочок коло його. Галя коло його стала та, дивлячись та турбуючись i забула, яково _тим босим малим нiжкам холодненько стояти.

Старший брат усе-таки мовчав i дививсь у землю. А середнiй брат його поспитав:

— Як се ти до нас прийшов, брате?

— Хазяїн мене прогнав, — одказав старший брат.

Довгенько нiхто нiчого не промовляв. Галя сховала личенько до старшого брата у колiна.

— Вiн тебе бив, мабуть? — поспитав знов середнiй.

— Вiн мене давно бив, з першого дня, — одказав старший. Чому ж ти не втiк вiд його, чому його зараз-таки не кинув, брате? — з опалом та прудко промовив самий менший.

— Було б тобi втекти, — ледве чутно щебетала Галя, не зкiмаючи голiвки з братових колiн. Було б тобi до нас зараз прибiгти. Любий, любенький, любесечкии братику.

— Я хотiв ще перетерпiти, хотiв ще служити, — одказав старший.

Такого такого були прибиралися, як зобачаться, розказати старшому братовi про те, як вони усi теж пiдуть у наймити, служити та заробляти, про те, якi в їх тут були холоди та морози i як середнiй брат трохи пожару не запалив, узявшися в печi розпалювати, та, не слухаючи Галю, наклавшi повну нiч дров, i про те, яка Галя господиня вже стала й як варила їм сама картоплю, i про те, як Галя одного разу перелякалась навiки, признавши стару грушу коло хатки за каву… Такого, такого хотiли розпитатися в його, як вiн щодня жив, що бачив i що чув там. У мiстi де такеньки людно й гучно завсiди… Та теперки не приходило нiкому на думку анi розказувати, анi розпитуватисидiли усi мовчки та тихо, i усi дивились, як старший брат, у землю. Галя не раз, не двiчi пiдносила голiвочку з братових колiн, не двiчi, не тричi i ручечки угору простягала, поки не опинилась у його сама на колiнах, не обняла його за шию та не притулилася личеньком до його плеча. Тодi й Галя втихла, тiльки часочком тихенько мiцнiш пригортали до себе старшого брата нiжнiї рученятка.

Так вони сидячи дiждалися неньки.

Ненька злякалася, зобачивши старшого сина, вхопила його й, цiлуючи, притягнула до вiконця й у жаху оглядала його i в жаху питала:

— Що таке сталося? Що тобi, дитино моя? Що? Коли? Як?

— Мене хазяїн вигнав, мамо, — одказав старший син. Бiльш вона не питала вже нiчого, тiльки подивилась на його довше та мiцнiш його обняла та заплакала.

— Не плач, мамо, — каже старший син. — Як знайдеться хазяїн де, вишукається яка служба, я знов служити пiду.

— Ох, дитино моя! Дитино моя! — промовила мати, неначе серце в неї розривали.

Потiм вона знов його притягнула до себе, до вiкна, знов на його дивилася… Потiм вiд його одхитнулася, одiрвалася, затопила у печi, постановила вечерю варити i знов до його присунулася. Вона розчесала спатлане волосся, дала бiлу сорочечку, дала водицi вмитися, i коли вже вiн сидiв вмитий, розчесаний i в бiлiй сорочцi, вона знов-таки на його дивилася — i усi дивилися на його. I вона й усi бачили, як вiн прив'яв i не той став, що колись був.

От i вечеронька на столi — усi сiли вечеряти й усi примiчали, як вiн потроху їсть теперки-й усiм не смачила якось вечеря. Мати очей з його не може звести, брати й Галя теж на його поглядають.

Смутно, страх як смутно було, а разом до того якось мовби знайшовся скарб, що його було треба, що був вiн дорогий, — i хоч смуток крушить, а таки скарб тутонька, маємо його. Здається, таке усi очi промовляли, дивлячись на старшого брата, — i з такою думкою спати полягали.

У хатцi темно й тихо; в вiконечко скрять двi пломенистi зiрочки iскрястi з неба голубого, i бiлий снiг лиснить; у хатцi дуже тихо й темно. I чує старший брат, що хтось нечутно до його пiдiйшов i над ним схиливсь; вiн пiзнав руку, що доторкнулась до його плеча, й шепiт розiбрав.

Мати схилилася i мати питалася:

— Дитя моє, -питала вона, — чи багато там терпiв?

— Еге, — одказав вiн теж пошептом. Довгенько нiчого не чутно, мов усе змерло.

— Мамо! Мамо! — шепоче Галя, та нiхто i алi не чуез так уже тихенько шепоче вона. — Мамо! Мамо! — шепоче вона усе тихш та тихш та й змовкає.

— Ох, моє дитя кохане! — знов, чутно, мати шепоче. — Ти моє безщасне дитя!

I знов усе наче змерло — тихо.

— Мамо! Мамо! — знов шепоче Галя, i знов Галi нiхто не чує: i не бачить нiхто доброго журливого личенька.

— Чи в тебе не болить де, синочку? Скажи менi, серденько моє! — пита ще мати.

— Нi, мамо, в мене