Читати книгу - "Дев'ять братiв i десята сестриця Галя"

— Душе ти моя, серце ти моє! — чується унятно, й начеб слова тi з самої душi, з самого серця вишарпанi, з болючого серця й з болючої душi та й остатнi вже слова.

Усе знов тихо й темно. Дарма Галя насторожає ушко i довго-довго-довгенько слуха й прислуха — усе тихо й темно — й, прислухаючи, Галя сама зiтхає.

II

Знов почали жити та поживати з старшим братом укупi, та примiчали, що старший брат вже не той став, що колись перше був. Був вiн зроду поважнiй од усiх їх, похмурiй — тепер став ще поважнiший, ще похмурнiший. Кiлька раз питавсь вiн неньки, чи нема де йому служби, кiлька раз i сам ходив шукати й питати по мiстi, й усi дуже боялися, що знов вiн пiде вiд їх, та хазяїна усе-таки не знайшлося, i потроху минувсь той страх i жах.

Дожили вони зиму до кiнця й першу весiнню теплиню стрiли з великою радiстю усi. Хатка спустiла на цiлi днi, i як тiльки очима сягнути широкої луки, усюди очi бачили удовиних дiтей, що гралися та бiгали, та тiшилися тамечки.

Настало велике свято… Вдосвiта у Києвi задзвонили у дзвони, i народ заснував тудою й сюдою по всiх улицях i проулочках.

Удовинi дiти давно вже чули про те, що буде велике свято, i чогось, — самi вони не знали чого, — дожидали собi вiд сього свята. Зiрвалися вони того дня до зорi свiтової i побiгли усi, гонячи до Днiпра вмиватися. Чистенько вмившися, вони жвавенько повернулися до неньки i стали проти неї наче у полку проти гетьмана, дожидаючи, що їх вбере, i їй же богу моєму, виборнi се дев'ять хлопцiв стояло: чорнобровi, кучерявi, обличчя, як то розсвiт, палають, очi, як зорi, сяють, i виборна се була сестричка Галя, хоч у плохенькiй та вишиванiй сорочечцi, хоч у латанiй, та у синiй юпочцi, хоч у виношенiй, та у червонiй стрiчечцi — босiї нiжечки тiльки, диви, затанцюють, а вiчки то вже й танцюють, а голiвка так-то швиденько вже поверталася до того й до того, до усiх, що ось-ось темнi кучерi виб'ються з-пiд червоної стрiчки. Галя смiється й погукує на братiв, i брати теж смiються до неї — найбiльше меншин братик, i сама удова всмiхається.

Перш усього побралися вони до церкви. I веселенько було йти швиденько по дорозi, дивитися й по боках, i уперед. З-за гiр, з округи, з-за темних сосен, з-за кучерявих дубiв пробивалися рожевi променi усе пломенистiй та червонiш; росяна лука усе далi та далi вирiзувалася при розсвiтi; Днiпро синiй шумiв, i легкий туманець качавсь понад ним. Чутно, як змодна б'ють у дзвони у мiстi, й видно, наче комашня, купки людей по улицях.

Вони прийшли до маленької церковцi, до старенької, що стояла збочившися коло мiської брами. На цвинтарi росли високi дерева, клея да береза — з-за них тiльки видать було хрест похилий набiк, та тамки, де всох клен один, крiзь сухi вiти вбачалося церковне вiконечко, узеньке й довгеньке, i частинки сивої, мшистої стiнки. Вони пройшли поуз деревами до рундучка, що шатавсь i подававсь пiд ногою, i вступили у церковцю.

Темна стара церковка. Уся вона наче скорчилася вiд старостi. Лики iконнi якось страх як смутненько дивилися з стiн — древнi, стемнiлi, померклi лики, — тоненькi восковi свiчечки жовтенькi палали якимсь полум'ям пропасним; кiлька стареньких жiнок молилеся на колiнцях, — усi вони зав'язанi чорними хустками, усi з маленькими голiвочками, з зморщеними обличчями. Якась молода ставна дiвчина заплаканая стояла, прихиливiиися до стiнки, пильненько дивлячись на свiчечку, що жарко палала, та, мабуть, чуючи своє лишенько та думаючи про свою бiдоньку; пiп, бiлий як молоко, унятно щось читав та унятненько зiтхав — усе якось було скорботненько й тихенько, смирненько. Старший брат задумався, другi брати вгамувалися, i Галя втихла, а мати, як увiйшовши, впала на колiнця, так увесь час i зосталася молячися. Дiтки подивилися на неї, зглянулися iз собою та й теж щиро почали собi молитися, наче об чiмсь благаючи, тiльки самi вони не знаян, об_ чiм. Серденятко якось вхалося, мислоньки не збиралися докупи, вони нi про що не просили, а жадали вони — як вже жадали! — жадали собi свiту та веселенької радостi, та легенької втiхи.

От вже по службi й вийшли вони з церковцi знов на свiт божий. Сонечко вже зiйшло й скрало росу з травицi й з дерева i забиралося в усi куточки й задавало у лице золотим своїм променем, аж замружувало очi. Удица зiтхнула, немов покндаючи яку важну думку, й глянула на дiток, а у дiток серденятка знов загралися й знов охопила їх надiя на щось хороше.

Двi старенькiї жiнки сидiли, одпочивали на церковному рундучку, i словце «ярмарок» попало в уха дiтям, вони припинилися.

— Чудовий ярмарок сьогоднi! — казала старенька й непричасно дивилася проти себе удалину.

— Еге ж, еге! — одказала друга, кашляючи, — люди вироюються ще звечора тудою.

Дiтки iзглянулися й всмiхнулися, наче говорячи: от воно й є! Не дурно ж ми й дожидали чогось!

Галя вигукнула:

— Мамо! Ярмарок, ярмарок! О, ходiм, мамочко, ой, ходiм, сердечко, хутчiй у ярмарок!

— Ходiм, мамо, у ярмарок! Ходiм, мамо, у ярмарок, — почали проситися усi сини.

— Ходiмте, ходiмте, мої голуб'ята, — каже удова.

Та й пiшли усi в ярмарок.

Сонечко пломенисте гралося у небi, вiтрець жвавенько хитав деревами, що попадалися де-не-де по дорозi, i шумiв у мiських садочках; народ гучно валив удицями; вози якось веселенько рипiли один по другому — ледве можна було пробитися, протискатися помiж рябенькою купою людською; у головi аж крутилося. То мигоне проти тебе просто розшитий рукав тонкий, то ледве не зачепить тебе колесом, то одсахнешся вiд пари очей грiзних, то на шиї у себе чуєш морду волову; то рогами тебе зашторхне вiн, то знов ти зашторхнув та покотив качана капусти з чийогось воза, то ти на когось наторкнувсь, то тебе сунули. Люди, обличчя, одежина, рiзноголоса птиця у садках, квiтки, кошики, сiно, риба, овощ. дошки, вiрьовки, дьоготь, ягоди, вiники — усе движить, мiшається, миготить, зникає i знов показується проти очей. Поверх усього того в'ються по вiтру стрiчки дiвочi рiзноцвiтнi, квiтчастi, бiлi намiтки жiночi, сивi та чорнi шапки козацькi, верховини високо покладеного воза то бочками, то знов сiном, з вилами торчма у йому. А голосiв тебе глушить, а елiв та вигукiв тебе