Читати книгу - "Мости округу Медісон"

Раптом на узбіччі показалася поштова скринька. Від неї до ферми вів вузький під’їзд – метрів з дев’яносто завдовжки. На скриньці стояв напис: «Річард Джонсон, поштова філія № 2». Роберт уповільнив хід і звернув до будинку, сподіваючись розпитати господарів про дорогу.

В’їхавши на подвір’я, він побачив жінку, що сиділа на парадному ґанку. Кругом віяло прохолодою, і жінка, як йому здалося, пила щось іще холодніше за повітря. Вона рушила йому назустріч. Кінкейд виліз із пікапа й глянув на неї, а тоді придивився уважніше, ще уважніше… Вона була гарненька, чи була колись, чи могла стати такою знов. І враз на нього напала недоладна сором’язливість, властива йому тільки тоді, коли поруч з’являлися жінки, що хоч трохи приваблювали його.

День народження Франчески припадав на глибоку осінь, і холодний дощ заливав її будиночок посеред просторів Південної Айови. Вона спостерігала за дощем, дивлячись крізь нього на пагорби вздовж Міддл-Рівер, і згадувала Річарда. Він помер у такий самий день вісім років тому від недуги, назву якої жінка воліла б забути. Але тепер Франческа думала про нього та його незмінну доброту, про його непохитні принципи і те спокійне життя, яке він їй дав.

Телефонували діти. Цього року знову ніхто з них не зміг приїхати додому на її день народження, хоч їй уже минув шістдесят сьомий рік. Як і раніше, вона все зрозуміла. Вона завжди розуміла їх. І розумітиме надалі. Обоє робили кар’єру, тяжко працюючи, керуючи лікарнею, навчаючи студентів. Майкл брав другий шлюб, Керолін бурхливо переживала перший. Потай жінка раділа, що дітям ніколи не вдавалося навідати її в день народження: цього дня вона виконувала власні ритуали й не хотіла, щоб хтось їй заважав.

Зранку до неї завітали друзі з Вінтерсета й принесли іменинний торт. Франческа зварила каву. Вони розмовляли про онуків та місто, про День подяки й про те, що кому подарувати на Різдво. У вітальні лунали звуки бесіди й тихий сміх, то стихаючи, то пожвавлюючись знову. Це все створювало затишок і нагадувало жінці, чому вона зосталася тут після Річардової смерті.

Майкл розхвалював Флориду, Керолін – Нову Англію. Та вона все одно залишилася серед пагорбів південної Айови, щоб на особливий випадок зберегти стару адресу. І раділа, що так учинила.

По обіді Франческа дивилась, як гості на своїх «фордах» і «б’юїках» від’їздять доріжкою від її воріт, а тоді звертають на бруківку в бік Вінтерсета, розганяючи двірниками дощ. Добрі друзі. Хоч вони ніколи б не зрозуміли, що ховається в її душі. Навіть якби вона розповіла їм усе.

Чоловік, який після війни привіз її сюди з Неаполя, обіцяв, що вона знайде тут добрих друзів. Він казав: «Мешканці Айови мають свої вади, але турботливість властива кожному з них». І то була правда. Щира правда.

Їй було двадцять п’ять, коли вони зустрілися. Франческа вже три роки як закінчила інститут і викладала в приватній школі для дівчат, міркуючи про своє майбутнє. Більшість молодих італійців були або мертві, або скалічені, або військовополонені, або зламані війною. Її роман з Нікколо скінчився рік тому під тиском її консервативних батьків. Нікколо був викладачем живопису в університеті. Цілими днями він малював, а вечорами пускався у відчайдушні мандри нетрями Неаполя, беручи її з собою.

Вона тоді носила стрічки у своїх чорних косах і не полишала мрій. Проте красені-солдати не сходили з кораблів у пошуках Франчески. Ніхто не стояв під вікнами й не гукав її. Сувора реальність змусила дівчину визнати, що великого вибору вона не має. Річард запропонував їй розумну альтернативу – свою добрість і перспективи солодкого життя в Америці.

Сидячи з Річардом у залитому середземноморським сонцем кафе, вона уважно розглядала його, чоловіка в солдатському однострої, і помітила, як серйозно цей американець із Середнього Заходу дивиться на неї. Та й поїхала з ним до Айови. Поїхала, щоб народити йому дітей, а потім споглядати, як холодними жовтневими вечорами грає у футбол Майкл, і возити Керолін до Де-Мойна по сукні для шкільних балів. Кілька разів на рік вона надсилала листи своїй сестрі до Неаполя і двічі їздила туди, коли померли батько та мати. Однак тепер її домівкою був округ Медісон, і їй уже зовсім не хотілося повертатися назад.

Дощ ущух пополудні, проте надвечір пішов знову. Смеркома Франческа налила собі маленьку чарку бренді й відчинила нижню шухляду Річардового секретера – він був частиною горіхового гарнітура, що пережив уже три покоління. Вона дістала конверт із манільського паперу й повільно провела по ньому рукою, як робила цього дня щороку.

На поштовому штемпелі можна було прочитати: «Сієтл, Вашингтон, 12 вересня 1965 року». Спершу вона своїм звичаєм глянула на штемпель – це був початок ритуалу. Потім її очі перебігли на адресу, зазначену на конверті: «Франческа Джонсон, поштова філія № 2, Вінтерсет, Айова». Відтак вона подивилася на зворотну адресу, недбало нашкрябану у верхньому лівому куті: «642, Беллінгем, Вашингтон». Франческа сіла в крісло біля вікна, не відриваючи очей від обох адрес, і поринула в спогади, адже за кожним написом ховався порух його рук, а вона хотіла відживити в пам’яті їхній дотик. Відчути його, як уперше, двадцять два роки тому.

Уявивши, нарешті, як його руки торкаються її, жінка розкрила конверт, обережно дістала три листи, короткий рукопис, дві фотографії та примірник «Нейшенел джіоґрафік» разом із вирізками з інших номерів журналу. Сірий сутінок густішав, а вона ковтала бренді, дивлячись поверх чарки на записку, приколоту до друкованих сторінок рукопису. Лист був написаний на канцелярському папері – на звичайному канцелярському папері з відбитком «Роберт Кінкейд, письменник-фотограф» угорі.

10 вересня 1965 року

Люба Франческо!

У цьому конверті ти знайдеш дві фотографії. Одна з них – твій портрет, зроблений на пасовищі зі сходом сонця. Сподіваюся, він сподобається тобі так само, як сподобався мені. На другій фотографії – міст Роузмен і записка.

Я сиджу й нишпорю тьмяними закутками своєї свідомості, пригадуючи кожну деталь, кожну мить, проведену разом з тобою. Знов і знов питаю себе: «Що сталося зі мною в окрузі Медісон, у штаті Айова?» І з усієї сили намагаюся скласти все докупи. Ось чому я написав коротенькке есе «Вириваючись із виміру Зет», що його я так само вклав у конверт. Це була спроба розібратися з плутаниною у власній душі.

Я дивлюся в об’єктив – і бачу тебе. Починаю працювати над статтею – і пишу про тебе. Я навіть не пам’ятаю чітко, як повернувся