Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

«Таку маємо історію. Якби Сагайдачний, вже фактично завоювавши Московію і її столицю, не пожалів московитів, а ввійшов до Кремля як переможець – Україна була б іншою.

Якби Іван Виговський у запеклому бою за Конотоп переміг військо окупантів… Переміг не інакше як з твоєю допомогою, свята Покрово. Тільки не скористався перемогою. Дурень! Перемогти і – програти. Перемогти, здобути можливість будувати суверенну Україну – і капітулювати. Переможений переможець! Слабодухий. Безвольний. Не готовий до більшої, масштабнішої ролі! Бачиш, Іван Сірко йому заважав скористатися блискучою перемогою…

Якби Богдан думав про вирішальну битву і перемогу над поляками під Берестечком, а не про свою гульливу польку Єлену – Україна була б іншою.

Якби Мазепу не зрадив перевертень Ніс у Батурині, полковник Галаган – на Січі, якби не продажність більшості козацької старшини, якби у Карла та Івана був спільний план вирішального бою з Петром, а не суцільна імпровізація – Україна сьогодні була б зовсім іншою.

Якби Петлюра…»

– Зупинися, рабе Божий, сине людський Павле! Я – Покрова козацька, українська Оранта з-під купола Святої Софії, з десятків тисяч українських церков, палених, нищених чужими і своїми. За велінням Сина мого Ісуса із Назарета я тисячу і одне століття оберігаю Україну.

Дай же і мені відповідь: а якою була б Україна?

Як би склалася її доля у двадцять першому столітті?

Якби ти, котрого я за білу рученьку привела на український Престол.

Вклала в тебе всю свою віру і надію.

Мерзла за тебе тижнями на лютім морозі.

Спала стоячи між людьми або в засніжених наметах.

Невтомно просила за тебе свого Сина.

Тримала над головами повсталих українців свій омофор.

Оберігала тебе від бруду і скверни…

Ото ж я й питаю тебе: а якби ти виконав усе те, що наобіцяв своїм співвітчизникам під час повстання, – якою була б Україна, Павле?

Якою?

Себе запитай.

Він, стрепенувшись від напівсну, не міг збагнути, яка саме Покрова, з якої ікони, заговорила до нього? Камін у цей час м’яко спалахнув. Кинув бузкові відблиски на лики святих. Лежачи на дивані, Павло знизу подивився на них, і йому здалося, що говорить саме його, явленая, Покрова, Оранта, повільно ворушачи устами й тримаючи напереваги великий вишитий рушник.

«Мара якась!» – зіскочив зі слизького, ніби змащеного олією, шкіряного дивану. Всівся у глибокий, пахкий фотель, котрий завжди, коли в нього сідали, якось полегшено зітхав, як кінь після довгої дороги. Цього разу Павло не почув звичного звуку. І не звернув на це уваги.

Перевтома.

Нерви.

Безсоння.

Відчував, як якось ніби змалів і тілом, і душею, інстинктивно підтягнув коліна до грудей. Хотілося закурити, хоч давно покинув і з тих пір не кортіло. Та й сигарет у кабінеті не було.

– Що я ще мала вчинити, Павле, щоб ти виконав усе наобіцяне довірливим людям вашої землі?

Що?

Ви, українці, хочете, щоб ми із Сином все зробили для вас і готове подарували?

І чи скористалися б цим, вже готовим, ви?

Не знаю…

Він зобов’язав мене охороняти Україну в час вашого постання. І тому не пролилося ні крапелиночки вашої крові.

Ми із Сином вивели на майдани і вулиці міст віруючих і невіруючих, всадовили тебе на престол, повіривши у щирість твоєю любові до України.

Хоча знали, що ти часто лукавив, що ти – лінивий і заздрий до чужої слави та успішності. Що ти безвольний і занадто помисливий.

Знали, що ти покинув у рідному селі жінку з твоєю дочкою.

Знали, чому ти одружився саме на Ксені – дочці генерала.

Знали, що ти себелюб і лицедій.

Знали, що ти не лише нерішучий, а й боязливий.

Але тоді таке робилося з Україною, так гордо вився до неба, до Бога її вільнолюбний дух, її бажання вискочити з довготривалого рабства, що навіть ми з Сином повірили в тебе. Мабуть, і у твоїй душі тоді зав’язувалася віра, що будеш здатен повести український люд до свободи, справедливості та благополуччя.

Ми з Сином дали тобі шанс! Ми вчинили все, що від нас залежало. Решта – за тобою.

Як ти скористався цим, Павле?

Що, ну скажи – що