Читати книгу - "Прокляття дому"

Минулої рукавиці / я загубив свою осінь. / Три дні довелося знайти, / поки я її шукав. / А тоді я пішов повз садочок, у якому стояв чоловік. / За чоловіком сиділо три столи. / Я тоді зняв свій день / та й кажу: Добрий капелюх, панове. Панове ну сміятися, / аж їм тріс живітнув.

Першу третину Клариного лісу старий Вуррах продає імпортерові кави і чаю з Франкфурта-на-Одері, другу третину — фабрикантові сукна з Ґубена, той вписує в купчу свого сина, щоб забезпечити йому спадщину, і, врешті, останню третину, ту, на якій стоїть старий дуб, — Вуррах продає берлінському архітекторові, що побачив якось цей порослий деревами й кущами схил і задумав поставити там літній будинок для себе і своєї нареченої. Солтис веде бесіду про визначену кількість квадратних метрів спочатку з імпортером кави і чаю, тоді — з фабрикантом сукна і нарешті — з архітектором. Це вперше солтис міряє ґрунти не гектарами чи моргами, вперше в житті він веде мову про парцелі. Декілька сотень літ Кларин ліс називався лісозаготівлею, регулярно кожні тридцять років усі дерева навколо дуба вирубувалися, а тоді насаджувалися нові, а тепер усі ці дерева, так, як вони ростуть, мають залишитися на своїх місцях назавжди. Наречена архітектора каже: щоб була тінь. Батько торгується за ціну третьої парцелі, а Клара, котру в селі називають старою солтисівною, як звикло, накульгує селом, на одній нозі черевик, а на другій — тільки панчоха. Вона кульгає повз м'ясну крамницю, тоді минає школу, тоді цегельню, а тоді знову завертає. Коли залягають сутінки, вперше випадає сніг. Старий Вуррах ставить на договорі про купівлю парцелі на Пастушій горі підпис від імені своєї доньки, відстороненої через неадекватність від участі в торгу, а за архітектора підписується його молода наречена, яка тепер стає новою власницею парцелі.

Кларині сліди на свіжому снігу Емма виявляє щойно наступного дня, сліди провадять неподалік від громадської купальні прямісінько в сіру воду, на відбитках видно раз підошву, раз слід від ноги в панчосі, раз підошву, раз панчоху, раз підошву. Невдовзі знаходять тіло Клари, воно зачепилося при березі біля цегельні за коріння старої сосни, що стирчить під водою. Пастор не хоче здійснити чин похорону самогубці за християнською традицією, але втручається солтис, який, попри поважний вік, і далі керує сільською громадою, і до цього не допускає.

У домі, де хтось помер, відразу ж зупиняють годинник. Дзеркало завішують, бо інакше всі побачать двох покійників. Верхні віконниці відчиняють і, якщо дозволяє конструкція даху, виймають з даху цеглину, щоб душа могла вислизнути назовні. Покійника обмивають і переодягають. На чоловіка надягають чорний святковий сурдут, на жінку — чорну сукню. Покійникові натягають черевики. Незаміжню жінку ховають у білій сукні нареченої, віночку з мирта й вельоні. Покійника кладуть на солому. На обличчя йому кладуть ганчірку, намочену в горілці або в оцті. На тіло кладуть кропиву, щоб воно не покрилося синіми плямами. По обидва боки покійника кладуть по сокирі. Покійниці сокиру кладуть на тіло, древком до стіп. Коли покійника кладуть у домовину, то сокири прибирають геть. Посудину з водою, що нею обмивали покійника, закопують під дощовою ринвою. Солому, на якій лежав покійник, і його стару одежу спалюють або закопують. Про смерть оголошують худобі в хліві і деревам у саду, примовляючи: Нема уже вашого господаря. Перш ніж перенести домовину через поріг, її тричі ставлять на долівку. Щоби душа не могла повернутися, вікна й двері в хаті відразу ж після винесення домовини зачиняють. На долівку хлюпають воду, а кімнату підмітають. Стільці, на яких стояла домовина, перевертають і так залишають. Щоб запобігти поверненню, услід похоронній процесії хлюпають із миски воду, як це зазвичай роблять, коли з двору виходить лікар чи покрівельник.

Коли на березі озера починають будувати перші літні будинки, значну частину яких вкривають очеретом, садівник береться, як тільки озеро затягає кригою, допомагати різати очерет на дахи будинків. Він і в цій справі виявляє надзвичайну вправність, замерзлі стебла ламаються в його руках, немов вони зі скла, дощечку, призначену для розсування стебел, він застосовує настільки вміло, що покрівельник не йме віри, що він ніколи ще не допомагав збирати очерет. Садівник завзято ламає зібрані стебла через ліве коліно, зовсім не втомлюючись при цьому, короткі цурпалки і залишки трави відпадають самі собою, а чисті в'язки він складає збоку.

Садівник маломовний, а щодо подій у селі він взагалі мовчить, байдуже, чи йдеться про потопельника, чи про самовільне пересунення дрібномаєтним селянином межового каменя, або ж про те, як Шмелінґ відправив американця Льюїса у дванадцятому раунді в нокаут. Слухай, ото наш Шмелінґ молодець, звертається з висоти драбини покрівельник до садівника, що подає йому в'язки очерету. Як наш Шмелінґ того чоколядового супербоксера поклав, то було щось із чимось, а ти шо, радіа не слухаєш. Садівник заперечливо хитає головою. Дім, на даху якого саме сидить покрівельник, — це дім Шмелінґа. Я і в Тораків уже якось крив дах, — сказав покрівельник на самому початку співпраці з садівником, можливо, хотів вразити відомого своєю мовчазністю садівника і схилити його до розмови, та садівник, здається, взагалі не знав, хто такий Торак, у всякому разі він тільки кивнув і промовчав.

Декого з мешканців села садівник відштовхує саме мовчазністю, вони кажуть, що він бездушний, кажуть, що в нього риб'ячий погляд, підозрюють, що його високе чоло свідчить про напади божевілля. А інші навпаки — вважають, що садівник розмовляє з людьми тільки про найнеобхідніше, а коли думає, що за ним ніхто не спостерігає — у саду або на полі, — то вони, мовляв, виразно