Читати книгу - "Аеліта"

…Він знову ліг… Пам’ять одкрила видіння. Катруся сидить у траві на пагорку. Вдалині, за хвилястими полями, — золоті цятки Звенигорода. Шуліки плавають у літній спекоті над хлібами, над гречками. Катрусі ліниво і жарко: Лось, сидячи поряд, кусаючи травинку, поглядає на русяву Катрусину голову, на засмагле плече з світлою смужкою шкіри між загаром і сукнею. Катрусині сірі очі — байдужі і прекрасні, — в них теж плавають шуліки. Каті вісімнадцять років. Сидить і мовчить. Лось думає: «Ні, люба моя, у мене є діло важливіше, ніж отут, на цьому пагорку закохатись у вас. На цей гачок не попадуся, на дачу до вас більш не їздитиму».

О боже мій! Як нерозумно було втрачено ці літні, гарячі дні. Спинити б тоді час! Не вернути! Не вернути!..

Лось знову встав з ліжка, чиркав сірниками, курив, ходив. Але й ходити вздовж дощаної стіни було нестерпно: як звір у ямі.

Лось відчинив ворота і дивився на Марс, що стояв уже високо в небі.

«І там не втечеш од себе — за межею Землі, за межею смерті. Нащо було куштувати цю отруту — кохати! Жити б нерозбудженим. Летить же в ефірі заклякле сім’я життя, льодяні кристали, летять, охоплені дрімотою. Так ні ж, треба впасти і розцвісти — прокинутись у спразі — кохати, злитися в одне, забутися, не бути самотнім сім’ям. І весь цей короткий сон для того, щоб знову — смерть, розлука, і знову — політ льодяних кристалів».

Лось довго стояв біля воріт. Діамантовим — то кривавим, то синім-світлом мінився Марс високо над тихим у сні Петроградом. «Новий, дивний світ, — думав Лось, — можливо, давно вже погаслий або фантастичний, квітучий і досконалий… Так само звідти колись уночі дивитимуся на мою рідну зірку серед зірок… Згадаю пагорок, і шулік, і могилу, де лежить Катя… І печаль моя буде легкою…»

Над ранок Лось поклав на голову подушку і задрімав. Його розбудив гуркіт валки, що їхала набережною. Лось провів долонею по обличчю. Ще безтямними від нічних видінь очима роздивлявся карти на стінах, обриси апарата. Зітхнув, зовсім прокидаючись, підійшов до крана і облив голову крижаною водою. Накинув пальто і попрямував через пустир до своєї квартири, де півроку тому вмерла Катя.

Тут він вимився, поголився, надів чисту білизну й одяг, перевірив, чи всі вікна зачинено. У квартирі ніхто не жив — скрізь була курява. Він одчинив двері в спальню, де після смерті Каті ніколи не ночував. У спальні було майже темно від спущених штор, тільки відсвічувало дзеркало шафи з Катаними сукнями — дзеркальні дверцята було прочинено. Лось насупився, підійшов навшпиньках і щільно причинив дверцята. Замкнув двері спальні. Вийшов з квартири, замкнув парадні двері і плескатий ключик поклав собі в кишеню жилета.

Тепер усе було закінчено перед від’їздом.

Цієї ночі Маша довго ждала чоловіка — кілька разів підігрівала чайник на примусі. За високими дубовими дверима було тихо і страшнувато.

Гусєв і Маша жили в одній кімнаті, в колись розкішному, величезному, тепер занедбаному будинку. Під час революції мешканці покинули його. За чотири роки дощі і зимові хуртовини дуже пошкодили його всередині.

Кімната була простора. На стелі, поміж золотим різьбленням і хмарами, летіла усміхаючись пишна жінка — довкола крилаті немовлята.

«Бачиш, Машо, — все жартував Гусєв, показуючи на стелю, — яка весела жінка, в тілі, і дітей шестеро — ото жінка».

Над позолоченим, з лев’ячими лапами ліжком висів портрет дідуся — напудрена перука, губи стиснуті, на каптані — зірка. Гусєв прозвав його «Генерал Топтигін». «Цей дихнути не давав, тільки що не так — одразу топтати». Маша боялася дивитися на портрет. Через кімнату було протягнено залізну трубу залізної грубки, що геть закіптюжила стіну. На полицях, на столі, де Маша готувала злиденну їжу, — лад і чистота.

Різьблені дубові двері відчинялись у двосвітну залу. Розбиті вікна в ній були позабивані дошками, стеля подекуди обвалилась. У вітряні ночі тут гуляв, завиваючи, вітер, бігали пацюки.

Маша сиділа біля столу. Шипів вогник примуса. Здалеку вітер доніс сумний передзвін годинника — пробило другу. Гусєва не було. Маша думала:

«Чого шукає, чого йому мало? Все щось хоче знайти, душа неспокійна, Альоша, Альоша…»

На віях у Маші виступали сльози, і вона, підпираючи щоку, неквапом витирала їх. Над головою летіла, не могла відлетіти весела жінка з веселими немовлятами. Про неї Маша думала: «От була б така — нікуди б він од мене не пішов».

Гусєв сказав їй, що їде далеко, а куди — вона не знала, спитати боялась. Вона й сама бачила, що жити йому з нею в цій чудній кімнаті, в тиші, без колишньої волі — важко, нестерпно. Вночі присниться йому щось — заскрегоче, крикне глухо, сяде на постелі й дихає, — зуби зціплені, на обличчі і на грудях — піт. Упаде, засне, а вранці — аж темний, місця собі не знаходить.

Маша була з ним така лагідна, так прилащувалася, розумніша за матір. За це він любив її і жалів, але тільки наставав ранок — так і шукав, куди б гайнути.

Маша служила, приносила додому пайки. Грошей у них часто зовсім не було. Гусєв хапався то за одне діло, то за друге, але скоро кидав. «Старі люди розповідали — в Китаї є золотий клин, — казав він, — клина такого там, либонь, нема, але земля справді нам ще невідома, — піду я, Машо, в Китай, подивлюся, що там і як».

З тугою, як смерті, ждала Маша тої години, коли Гусєв піде. Нікого в світі, окрім нього, у неї не було. З п’ятнадцяти років служила — була продавщицею в магазинах, касиркою на невських пароплавчиках. Жила самотньо, невесело.