Читати книгу - "Аеліта"

Рік тому, на свято, познайомилася з Гусєвим у парку на лавочці. Він спитав: «Бачу, самі сидите, дозвольте з вами провести час — одному сумно». Вона глянула — обличчя славне, очі веселі, добрі і — тверезий. «Нічого не маю проти», — відповіла коротко. Так вони й гуляли в парку до вечора, Гусєв розповідав про війни, набіги, перевороти, — таке, про що ні в якій книжці не прочитаєш. Провів Машу до квартири і відтоді почав до неї ходити. Маша полюбила його, і вони стали жити разом.

Чайник закипів. Маша зняла його і знову затихла. Вже давно їй здавалося, що за дверима, в порожній залі, щось шарудить. Було так сумно, — не дослухалась. Але зараз — виразно чути — хтось човгав.

Маша хутко відчинила двері і визирнула. В одне вікно до зали пробивалося світло вуличного ліхтаря, слабо освітлюючи пухирчастими плямами кілька низьких колон. Між ними Маша побачила сивого зігнутого дідуся, без шапки, в довгому пальті, — він стояв, витягнувши шию, і дивився на Машу. У неї підломилися ноги.

— Вам чого тут треба? — спитала вона пошепки.

Дідусь витягнув шию і так дивився на неї. Посварився вказівним пальцем. Маша рвучко зачинила двері, — серце шалено калатало. Вона прислухалася — кроки тепер віддалялися: дідусь, видно, йшов парадними сходами вниз.

Незабаром з другого боку зали почулася швидка, тверда хода чоловіка. Гусєв зайшов веселий, вимазаний у кіптяві.

— Злий-но, вмиюся, — сказав він, розстібаючи комір, — завтра їдемо, прощавайте. Чайник у тебе гарячий? Це славно. — Він вимив обличчя, міцну шию, руки до ліктя, витираючись, скоса глянув на дружину. — Годі тобі, не пропаду, вернуся. Сім років мене ні куля, ні багнет не могли знищити. Моя пора ще далеко, — позначку не зроблено. А вмирати — все одно не викрутишся: муха на льоту зачепить лапою — брик і вмер.

Він сів до столу, почав облуплювати варену картоплю, розламав її, вмочив у сіль.

— На завтра приготуй чисту білизну, дві зміни, — сорочки, підштаники, онучі. Мильце не забудь, шильце та мильце. Ти що — знову плакала?

— Злякалася, — відповіла Маша, одвертаючись. — Якийсь дід увесь час ходить, пальцем насварився. Альошо, не їдь.

— Не їхать через те, що старий пальцем насварився?

— На нещастя він насварився.

— Шкода, що їду, а то б я з цим дідуганом серйозно побалакав. Це неодмінно хтось із колишніх тутешніх блукає по ночах, нашіптує, виживає.

— Альошо, ти повернешся до мене?

— Сказав — вернуся, значить, вернусь. От неспокійна яка!

— Далеко їдеш?

Гусєв свиснув, кивнув на стелю і, всміхаючись очима, налив гарячого чаю в блюдце.

— За хмари, Машо, лечу, наче оця жінка.

Маша тільки голову похилила. Гусєв позіхнув, почав роздягатися. Маша нечутно прибрала посуд, сіла штопати шкарпетки, не підводила очей. А коли підійшла до постелі — Гусєв уже спав, поклавши руки на груди, спокійно закривши повіки. По Машиних щоках текли сльози, такий дорогий він був їй, так журилася вона за його бентежним серцем: «Куди летить, що шукає?»

На світанку Маша встала, почистила чоловіків одяг, склала чисту білизну. Гусєв прокинувся. Напився чаю, — жартував, гладив Машу по щоці. Лишив грошей — велику пачку. Взяв на спину мішок, постояв у дверях і поцілував Машу.

Так вона й не дізналася, куди він їде.

На пустирі перед майстернею Лося почали збиратися люди, йшли з набережної, бігли від Петровського острова, юрмилися купками, поглядали на невисоке сонце, що пустило крізь хмари широкі промені. Починалися розмови:

— Чого це люди зібралися — когось убили?

— На Марс зараз полетять.

— Оце дожили, цього ще бракувало.

— Що ви патякаєте? Хто полетить?

— Двох бандитів з тюрми взяли, запакують їх у стальну кулю і — на Марс, для дослідів.

— Годі вам брехати!

— От сволота, людей їм не шкода!..

— Тобто кому це — «їм»?

— А ви, громадянине, не прискіпуйтеся!

— Звісно, знущання.

— Ну й дурні люди, боже мій!

— Чого люди дурні? Звідки ви взяли?

— Вас би самого послати за такі слова.

— Перестаньте, товариші. Тут справді історична подія, а ви чорт знає що мелете.

— А з якою метою на Марс посилають?

— Пробачте, щойно тут один казав: вони тільки агітаційної літератури двадцять п’ять пудів завантажили.

— Це експедиція.

— По що?

— По золото.

— Цілком правильно — для поповнення золотого фонду.

— Багато думають привезти?

— Необмежену кількість.

— Громадянине, чи довго нам ждати?

— Тільки-но сяде сонце, так вони й полетять…

До сутінків було гамірно, в натовпі точилися різні розмови, всі ждали незвичайної події. Сперечалися, сварились, але не розходилися.

Тьмяний захід сонця багряним світлом розлився на півнеба. І ось, повільно розсуваючи натовп, з’явився великий автомобіль губвиконкому. В сараї зсередини засвітилися вікна. Натовп ущух, присунувся.

Відкритий з усіх боків, поблискуючи рядами заклепок, яйцевидний апарат стояв на цементній, трохи нахиленій площадці посередині сарая. Крізь круглий отвір було видно яскраво освітлену внутрішність із стьобаної ромбами жовтої шкіри.

Лось і Гусєв уже були у валянках, баранячих кожушках, у шкіряних пілотських шоломах. Члени виконкому, академіки, інженери, журналісти оточували апарат. Напутні промови виголошено, фотографічні знімки зроблено. Лось дякував усім за увагу. Його обличчя було бліде, очі наче скляні. Він обняв Хохлова і Кузьміна. Глянув на годинника:

— Час!

Усі завмерли. Гусєв насупився і поліз у люк. Всередині апарата він сів на шкіряну подушку, поправив шолом, осмикав кожушок.

— До дружини зайди, не забудь, — гукнув він Хохлову і сильно насупився.

Лось усе ще барився, дивився собі під ноги. Потім він