Читати книгу - "Чорний лабіринт"

— Шнеллер! Шнеллер!

І Курт гнав машину далі, не збавляючи швидкості. За поворотом перед ними відкрилася нова широка петля дороги. На її протилежному боці здіймалася скеля, увінчана білими цятками придорожніх стовпчиків. В її підніжжя билися густі хвилі туману. Зненацька на гребінь скелі вискочив «майбах» і… зупинився на краю провалля. З машини вистрибнув студент. Курт пізнав його по чорному дощовику. Але ялини, що росли обабіч дороги, раптом стали чорною стіною і затулили все. Коли дерева знову розступилися, «майбах» палав, мов велетенський смолоскип. З грудей Кьоніга вирвався стогін, ніби не «майбах», а він сам конав у тому полум'ї.

Лімузин пронизливо завищав на повороті і вискочив на пряму. Курт побачив студента — той біг назустріч мотоциклістам. Коли лімузин зупинився, хлопця вже тримали за руки двоє здоровенних шуцмапів. Кьоніг закричав щось і кинувся до палаючої над урвищем машини. Проте він не пробіг і десятка кроків. Вибух струсонув гори. Курт побачив, як залишки «майбаха» червоною головешкою майнули над проваллям і зникли в тумані.

В напруженій тиші почувся сміх. Спочатку тихий, він поступово наростав. Нервово, істерично реготав студент, звиваючись у руках шуцманін. Його широко розкриті очі налилися кров'ю. До студента підскочив Кьоніг, з розмаху затопив в обличчя, вкладаючи в той удар усю свою лють. Але студент не вгамувався. Кров юшила йому з носа, заливала розбиті губи, а він реготав мов несамовитий. Той божевільний сміх котився горами, повертався, розмножений луною, і бив по нервах, вивертав душу.

— Заткніть йому пельку! — загорлав Кьоніг.

На хлопця навалились, почали бити ногами, але сміх не вщухав. Підійшов лейтенант, зняв рукавичку, акуратно згорнув її і подав шуцманові. Студент забився в конвульсіях, задихнувся і замовк. Але сміх ще довго лящав у вухах Курта.

Ешелон ішов третю добу, майже не зупиняючись. Два паровози, натужно відсапуючись, тягли його на захід повз давно небілені хати, похмурі поля, повирубувані вишневі садки, скалічені снарядами тополі. Поодинокі, зігнуті горем люди проводжали його важким мовчанням. Закипали сльози у вицвілих від страждання очах старої неньки: «Рідні мої, куди везуть вас? Що буде з вами?!» Ледь-ледь ворушилися запечені губи, тремтяча рука гладила біляву голівку онука, а серце стискалося пекучим болем: «Діти мої, діти. Чи ж такої долі просили для вас матері? Господи! Що воно на світі діється?» І хрестила услід, і молила, і кляла господа бога за ту гірку, непрошену долю.

А ешелон біг далі, неначе тікав від того німого прокльону. Стугоніли труби паровозів, викидаючи у надвечірнє небо хмари чорного диму. Про щось тривожно погойкували колеса. Сторожко позирала есесівська варта на мовчазні, наїжачені ліси, на вщент розбиті вагони, на висаджені в повітря мости, що здіймали до неба обпалені ребра.

Десь здалеку, з-за чорних байраків, із-за плетива степових доріг, вітер приносив запах свіжого диму, і від того під чорні есесівські шинелі заповзав жах. У ті осінні збурені ночі небо підпирали стовпи заграв: десь горіла земля, десь шугали степами загони месників — Україна не знала сну.

Горіла земля. Стогнали рейки.

Ешелон поспішав на захід, гадюкою виповзав з цупких лещат партизанських лісів прямо в червоне, неначе просякнуте кров'ю сонце, що саме стояло на обрії.

Маленьке віконце теплушки перетято навкіс по гратах колючим дротом. Крізь нього пробивається на волю пісня.

Тужлива і ніжна рветься у світ із чийогось зболеного серця, а злетіти не має сили. В теплушці стоїть важкий сопух. Їдкий дух поту дурманить голову. На нижніх нарах, куди зовсім не проникає світло, хтось тихо співає. Слова падають у серця людей, як краплі дощу на суху розпечену землю. Рипить стара обшивка вагона, стукотять колеса, відлунюючи недобрим, болючим передчуттям.

Різні, зовсім не схожі зібралися тут люди. Ще не всі повною мірою відчули, усвідомили глибочінь лиха, що так зненацька впало на них, ще бринить у серці надія, ще не можуть повірити вони, діти степовиків Причорномор'я, поліщуки і подоляни, подніпрянці і гуцули, в ту гірку, несподівану долю.

Забрали чаєнят у матері-чайки, а вона, бідна, б'ється в розпуці, у лютому горі, в безтямній жалобі за дітьми — розповідає далі пісня. І навіть той, хто ніколи не знав материнської ласки, в цю хвилину згадує матір.

«Мамо…» Пухлі, пошерхлі губи ще зовсім по-дитячому вимовляють оте заповітне: «Мамо». Русявий сіроокий хлопець, притулившись до прохолодного пруття гратів, тужливо дивиться услід переліскам, що відстають і відстають, ніби кануть у безвість. Десь там, на сході, що вже потонув у загуслих сутінках осіннього вечора, ламає руки, плаче за ним мати — хвора, немічна старенька Вустя Гаркушиха. Трьох синів мала, і всіх забрала війна.

На нижніх нарах тяжко вмирає пісня:

— Границя! — перелякано вигукує русявий.

На нього навалилися, притисли до вікна. Загомоніли, заметушилися, вдивляючись у прибережні верби, що поволі відпливали за річку. У синій присмерк повитий берег. Крислатий дуб, розчахнутий навпіл, чорний, обвуглений, тремтить на вітрі, ніби, зціпивши зуби, з останніх сил