Читати книгу - "Чорний лабіринт"

— Та ви хоч розказуйте, що воно там, — просили задні.

— Річка, невеличка така… Верболіз… І нікого не видно, — відповів од вікна кучерявий, чорний мов жук, хлопець, його м'яку полтавську говірку враз обірвав сердитий стогін сталевих ферм мосту. Поїзд перескочив річку. Пробіг і відстав, заплутавшись у лози, смугастий стовп з чорним орлом.

— Польща! — глухо промовив русявий.

— Ні, хлопче, це не Польща, це — Німеччина.

Ніби враз щось у грудях людей обірвалося. Пекучий біль рвонув серця.

— Лаф… Лафніц, Ра-ба… — намагався хтось прочитати табличку біля переїзду.

Ті незнайомі слова камінням падали в душу: «Прощай, рідний краю, прощай! Попереду чужа, жорстока земля…»

— А що воно значить, оте Раба?

— Хтозна. Місто, мабуть, якесь.

— Ні. Раба — то річка, — сказав бородатий чоловік у сірому засмальцьованому ватнику, з-під якого виглядав обтріпаний комірець гімнастьорки. Перед бородатим розступилися, звільняючи місце біля вікна.

— Посунься, — кинув русявому полтавчанин.

— Хай сидить, — спинив його бородань, вдивляючись у стрільчастий контур кірхи, що здіймалася над червоними черепичними дахами сільських будиночків. Невесела згадка зв'язувала цю літню людину з місцями, повз які проїздив ешелон.

— Це вони нас на Грайсдорф, а потім на Грац повезуть. Австрія. А берези зовсім як у нас на Кубані, — ніби сам до себе промовив бородатий.

В теплушці запала напружена тиша. Русявий хлопець біля вікна важко зітхнув.

— Не журися, сину, журба ще попереду, — звернувся до нього бородатий. Біля його очей збіглися пучечки зморщок, в глибині гострих зіниць щось ніби надломилось, і на мить вони засвітилися синім теплим вогнем. — Тебе як звати, козаче?

— Андрій Гаркуша.

— Хороше ім'я. Мій старший теж Андрійко.

Бородань поклав йому на плече важку руку. На серці у хлопця стало легше. Він підвів очі. Йому здалося, що під рудуватими прокуреними вусами нового знайомого ховається легенька усмішка. Але за мить якась невесела думка сірою пеленою затуманила бородатому очі. Він сів поруч з Андрієм і замислився. Довго сиділи мовчки, кожен з своїми гіркими думками.

Андрій дивився на бородатого і чомусь згадував батька. У цього чоловіка були такі ж густі кошлаті брови. Вони звисали донизу, ховаючи добрі блакитні очі. Коли батько всміхався, у нього теж збігалися до очей промінчики зморщок. Батько не носив бороди, зате вуса були точнісінько такі, як у цього солдата, руді, прокурені. Андрій ще й досі пам'ятає їх дотик на своїй щоці. За два місяці, як почалася війна, прийшла повістка і воєнкомату. Звечора почала мати збирати батька в дорогу, ходила по кімнаті, складала чисту білизну, хліб, насипала, в мішечок улюбленого батькового тютюну-самосаду і тихо плакала. Батько мовчки сидів за столом, похмуро дивився на свої вузлуваті пальці. Чомусь саме це запам'яталось Андрієві. І на все життя, мабуть, запам'ятається той незграбний батьків поцілунок. Удосвіта його розбудив тихші шепіт: «Андрійку, прокинься, прокинься, синку…» То кликала мати. Вона завжди так будила його. Розплющив очі, побачив над собою батька. Кинувся до нього, обвив руками за шию. «Не плач, синку, не треба. Ти вже великий, не плач. Бережи матір, шануй її. Я писатиму». Одірвав од себе, поцілував і пішов з хати. А через місяць у село прийшли німці.

Андрій поглинув у вікно і занімів — у високому чистому небі пливли дивовижної краси гори. Сині, темно-зелені, багряні, вони здавалися вилитими із кольорового скла. Ніколи раніше Андрій не бачив гір. Вони постали перед ним наче фата-моргана іншого життя, іншого світу, і він дивився на них, не маючи сил відвести очей. То були Штірійські Альпи, оспівані чи не всіма поетами Європи. На якийсь час Андрій забув про все на світі. Дивився на вроду чужої землі і не міг збагнути, чому тут панує тихий одвічний спокій, а там горять степи, палають села, ллються сльози і кров…

Ешелон піднімався все вище й вище в гори. У вікно війнуло сніговим духом гір. Холодний туман завис над долиною вузькою білою стрічкою. А понад ним у покльованому білими зірками небі плавали рожеві крижини гірських верхів. Зачарований небаченою красою, Андрій тільки тепер відчув, що змерз. Відсунувся од вікна, загорнувся в благенький піджачок і заплющив очі. В теплушці було тихо. Люди вкладалися на ніч. Тулилися один до одного, щільніше вмощувалися на нарах, шукаючи рятунку від холоду. «І хто ці холодні як смерть, вагони назвав теплушками?» — подумав Андрій. Йому раптом згадався чорний ліс, партизанський загін, червона розпечена «буржуйка», над якою сушилися його штани і сорочка. Цілу ніч тоді він біг полями, прокрадався ярами, байраками. Добрих півдесятка кілометрів плив річкою, учепившись за якусь деревину, повз села, переповнені карателями, а таки дістався до Чорного лісу. Потім йому дякували і тисли руку бородаті партизанські командири. Як давно все те було. А минуло лише п'ять днів. Партизани прорвали облогу і пішли на північ у здолбунівські ліси, а його послали в Шелепівку розвідати гарнізон, дізнатись, як охороняється станція. Півдня він ходив по містечку, двічі був на станції, і ніякий собака до нього не причепився. А тут прийшов на базар купити шматок хліба, і на тобі — облава. І ось уже третю добу…

Хлопцеві підкотив до горла гіркий клубок досади і болю. Він сховав обличчя між коліньми, боявся, щоб хтось не помітив його легкодухості. Зненацька теплушкою прокотився грім. Андрій здригнувся. Хтось гупав кованими чобітьми об залізний дах вагона.

— Гайнц, поглянь! — долетіла з-над даху німецька говірка. — Справжня тобі Баварія. Тільки наша Швабська Юра трохи нижча. Снігу в нас, мабуть, ще немає?

— Якого чорта стовбичиш? Хочеш кулю зжерти? — сердито гримнув той, якого назвали Гайнцом. Вартовий був десь зовсім поруч, бо в теплушці почули, як він зло сплюнув крізь зуби.