Читати книгу - "Зламані речі"

– Та ви хоч знаєте, що ми її у п’ять хотіли в школу віддавати? Вона вже вміла читати! А ви кажете «не тягне»! Хочете хабаря – так і скажіть, – Тетяна ходила навколо вчительки, викрикуючи кожне слово й махаючи руками.

Педагог піднялася зі стільця й позадкувала до дверей.

– Ваше право, я мала попередити.

Марійка-Марі спостерігала за всім, що відбувалося, з дверей своєї кімнати. Вона достеменно не розуміла, про що говорять дорослі, але відчувала, що винна у сварці.

Уривки татової телефонної розмови, що долинали з передпокою, світло на ситуацію не проливали: «Завтра ж…», «До іншого класу…», «Ця некомпетентна…», «Буду винен…».

Нарешті батьки покликали Марійку до себе.

– Доню, ходи обійму! – мама взялася обціловувати найкрасивіше на світі личко. – Маємо тобі щось сказати. Із завтрашнього дня вчитимешся в новому класі. Ти ж не сумуватимеш через це?

Марійка лише здвигнула плечима:

– Ні, мені не подобалася ця вчителька. І діти не подобалися. Ніхто з них.

– Ну, от і добре, – втішилася Тетяна. – Новий клас точно буде кращим.

– А ще ми запросимо педагога, щоб підтягнути твоє навчання. – Влад шукав у телефонному довіднику чийсь номер. – Ти маєш бути найрозумнішою!

Марійка не знала, що робитиме з нею той педагог, та мовчки погодилася. Але ось те «Ти маєш бути найрозумнішою» на роки гострим цвяхом убилося в її свідомість.

Значить, сварка була таки через неї. Через те, що не надто розумна. Дівчинка повернулася у свою кімнату, і на її очах виступили сльози. Вона не розуміла, у чому винна, але точно відчувала, що вперше розчарувала батьків. Ніколи такого не траплялося раніше. І не буде в майбутньому.

Марійка почувалася зламаною лялькою, якою більше ніхто не захоче гратися.

Її мама з татом того вечора палко обговорювали «некомпетентну» вчительку, яка ледь не зіпсувала життя їхній дівчинці.

«Марі. Віднині мене зватимуть Марі», – не знати чому, сама до себе повторила мала.

І в новому класі її знали вже під цим, по-модному переінакшеним іменем.

Чай Регіні вдається запашним: ще з літа заготувала гілочок малини, листя м’яти та меліси. Знімає невеличку каструльку з електроплити – і зовсім тут у неї не кам’яний вік – і кидає добру ложку меду, щоб солодше. Переливає чай до великого білого горнятка і ставить на підвіконня, щоб вистиг. Крає товстий шматок хліба, мастить його смальцем і виносить надвір – Бровкові.

– Тримай, дурнé, мій іменинний торт, маю сьогодні свято.

Пес, зачувши запах смачного, крутить хвостом і чекає. Так уже навчений – не хапати їжу з рук. Господиня нахиляється і кладе хліб у велику металеву миску. Бровко за хвилину розправляється із гостинцем і біжить ганяти сусідських котів.

На вулиці темніє. Регіна піднімає очі вгору, наче щось видивляється.

– Повний… – сама до себе каже жінка, побачивши блискучу тарілку місяця.

Повертається до хати, сідає на стілець перед вікном і, повільно смакуючи, п’є чай.

Вона вже знає, що сьогодні їй снитиметься знайомий сон. Сокіл з розкішними крилами сідатиме їй на груди. З першого ж дня, як поселилася тут, у повню бачить уві сні одну й ту ж картину. Може, і правду люди кажуть: місце це нечисте…

Тим часом на іншому кінці села, в обсадженій квітами хаті, Марія розгортає подарунок. У невеличкій коробочці – конверт. Невже гроші? Занадто банально для Володі. Витягує з конверта дві картонні картки й прикриває тильним боком долоні рота від здивування: дві путівки в Париж. На 14 лютого! На День усіх закоханих! Жінка знаходить сили перевести очі з подарунка на коханого, який, затамувавши подих, чекає на її реакцію.

– Ти божевільний!

– Я вже казав: через тебе. – Володимир усміхається й обіймає дружину.

Якби його зараз спитали, який найкращий вік у житті людини, точно відповів би: коли твоїй дружині сорок.

У дитячому будинку Регіни не любили. Задерикуватий характер додавав проблем і вихователям, і дітям. Тут ніхто не називав її Соколятком, хіба що Циганкою за жорстку довгу чорну косу і темно-карі очі. Худа й постійно голодна, вона дивилася на світ навколо з-під густих довгих вій. Але не так, як решта дівчаток у її віці. Якось особливо гостро… По-злому…

Регіні було сім, перший клас – позаду. Наука дівчинці давалася легко – цифри, букви і вірші, здавалося, самі осідали в чорнявій голівці. Вчителі дівчинкою тішилися, а їй самій, схоже, було байдуже до своїх успіхів. Після уроків окремо від усіх Регіна йшла в їдальню, швидко проковтувала нехитрий обід і ховалася на своєму ліжку. В дитячому будинку бути в спальні вдень не дозволялося, але Регіні ніхто не перечив. Дівчинка лягала горілиць і годинами дивилася в стелю.

Учителі намагалися прищепити їй любов до рукоділля, музики, танців чи ще чогось, чим би малá могла зайняти свій час після уроків, але марно. А з часом махнули рукою: зрештою, добре, що не робить збитків.

Кілька разів на тиждень до дитячого будинку приїздили «потенційні мами». Хитріші дівчатка в цей час акуратно розчісували кіски, надували губки і широко розплющували очі, щоб бути схожими на милих лялечок. Бо лялечок беруть додому. А розпатланих дівчат з утомленим поглядом – ні. Жалісливі «мамочки» завжди велися на ці вистави. А от Регіна в такі ігри не грала. Вона не хотіла в сім’ю. Хтозна-чому – може, просто не знала, що це таке? А невідоме вже наперед не подобалося. Тут, у дитячому будинку, все їй знайоме. Вона живе за режимом, ніхто її не чіпає, окрім задиркуватих хлопчаків, але вона вміє дати собі з ними раду.

Часом її виводили як один з останніх варіантів, «для годиться», а одного разу дивна пара навіть захотіла її взяти.

Тоді було літо, субота, у кімнатах дитячого будинку стояла особлива тиша. На вихідні розбирали додому всіх тих, хто мав родичів, а також тих, кого майже всиновили. Залишалися лише «нічийні». Регіна в простенькій синій сукеночці сиділа на траві, притулившись до кам’яної огорожі, і прикладала подорожник до розбитого коліна, з якого юшила кров. Кілька хвилин тому вона ганебно перечепилася через корінь дерева, що росло неподалік, і, під регіт старших хлопців, розпласталася на траві. Тож лікувати доведеться не лише рани, а й свою репутацію.

– Вставай, нарешті тебе знайшла, – одна з виховательок узяла Регіну за лікоть і потягнула на себе, навіть не чекаючи її відповіді.

Зрештою, дівчинка б нічого й не сказала – хіба їй не байдуже, куди поведуть? Що нового й цікавого може трапитися в цих стінах? Концерт для благодійників? У самодіяльності вона участі не брала ніколи. Приїзд чергової перевірки? Тут обійдуться й без неї. Словом, нічого