Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Після присяги день цілий ми парилися в передпокої управи військового начальника, мій приятель - писар, опікшися на бажанні зірвати з мене хабара, всякими способами виявляв тут перед нами своє упривілейоване становище, зокрема мені допікаючи зайвими покриками: “почекай там!”, “куди преш?!” тощо; пригадую, що, прощаючися з дівчиною, я міг здатися їй за незадоволеного з неї, з її розпачу, бо не мав уже слів для втіхи їй, не мав ні краплини надії, щоб поділитися з дорогою людиною.

У Києві нас стало вже чоловіка з десять, за “старшого” дали нам якогось колишнього сільського писаря - парубка нахабного, задерикуватого й безнадійно дурного.

А потім - "четвертий кляс" у поїзді - запльований, загиджений, і таке буйне, таке бадьоре, таке життєрадісне сонце за вікнами вагону, і такі розкішні оксамитні килими озимини на Чернігівщині й Полтавщині... І поодинокі постаті хліборобів у полях, що їм я тепер нестерпуче заздрив, і незліченні стовпи понад колією, і, починаючи з середини Росії - глибока зима з заметами...

І довга-довга путь - через Петербург до Фінляндії.

В дорозі мої спільники - селянські парубки з Уманщини, Звенигородщини й Канівщини - безнадійно "штокали", заздалегідь підробляючись під солдатську мову, коло їхніх інтересів обмежувалося спогадами про вулицю, вони погано згадували дівчат, на тупих обличчях годі було шукати найменшого проблиску людської свідомости; "старшой" наш був глибоко переконаний, що він уже "начальство", пильно за всіма, а надто за мною, стежив, коли я на кожній станції вибігав, щоб послати листівку-привіт своїй Дівчині, на цьому грунті у нас із ним відбулося кілька зутичок, ніхто мене не підтримував, і вже зараз по виїзді з Києва я почував себе страшенно чужим та одиноким.

Промайнули в тумані засніжені вулиці Петербургу, залишилися в пам'яті, гостро врізавшись на все життя, - чи співчутливі, чи зневажливі - репліки прохожих на нашу адресу: "сєрєнькіх гонят", і нас ковтнув фінляндський вокзал.

Приємно вразило, що й вокзальна, і поїздна служба у фінів своя - зникли такі осоружно відомі й такі одноманітні та непривітні російські залізничники, і навіть високі, стрункі, в чорних одягах і високих, европейських шапочках поліцаї фінські, з паличками в руках, замість нашої шаблюки та револьвера при боці, приємно втішали своєю зовнішньою ввічливістю.

Та коли я, задивившися на всю ту нову обстановку, якось одстав од свого гурту новобранців, то вмить переконався, що, неначе й привабна збоку, поліція таки лишається поліцією. Чи то був залізничний фінський жандарм, чи просто поліцейський, але перегородила така ввічлива постать мені дорогу до перону, брутально штовхнувши мене назад і вигукнувши щось незрозуміле, тільки, видно, гидке, поліцейсько-нахабне.

Кілька важких своєю несподіванкою хвилин минуло, поки мені пощастило якось вихопитися з його рук, пояснивши (рухами), що моя група вже на пероні, що я - солдат, що мені треба на поїзд, і я, прикро схвильований, нарешті, прилучився до своїх.

Їдучи з Украіни, я знав, що Фінляндія - країна в царській Росії автономна, що вона гостро бореться за свої права, що вона, за умовою, не дає до царської армії своїх синів і своєї армії не має, що це - країна наскрізь культурна, народ тут дуже симпатичний, але маленька зутичка з фінським поліцаєм уперше примусила глибоко задуматися про брутальну силу сваволі, про інтернаціональність поліційних звичаїв, та про те, що і найсимпатичніший народ має всякі складові частини...

На станції Пуоккола ми, висадившись, чекали якогось принагідного потягу щось із пів дня, нудилися в чистенькому, але тісному, вбогому вокзалі, тинялися скрізь навколо залізничних будівель із соснового дерева, блукали поміж ялинками, багато вбраними в пишну, волохату снігову бавовну, пробували заговорювати з випадковими зустрічними фінами, але на всі намагання наші до чогось договоритися, чули тільки лагідні, супроводжувані милими посмішками, стереотипні відповіді:

- Ей юмола! (не розумію!).

Надвечір надійшов поїзд, що мав везти нас далі - до Фрідріхсгаму. Наближаючись до нашого вокзалу, поїзд приніс із собою шумний галас якоїсь розгульної солдатської пісні, що повернула мене, замріяного про долю цієї півказкової, засніженої країни та її працьовитого, впертого, напрочуд чесного народу, до прикрої дійсности.

До Фрідріхсгаму їхали в одному вагоні з якоюсь військовою частиною. Солдати аж до пізнього вечора, поки не приїхали на місце, не вгаваючи, глузували з гуртка затурканих, отетерілих нас - "сєрих хахлов" - а в час між черговими дотепами на нашу адресу - затягали нескладного солдатського репертуару пісень.

Найбільше й найдовше, не зважаючи на очевидне невдоволення якогось між ними унтера, виспівували про "доброго молодца", що з лихої волі купця товстопузого потрапив у солдати, а його милу, любу дівчину забрав собі той купець... Добрий молодець не стерпів тяжкої розлуки й не менше тяжкої служби царської, темної ніченьки повернувся на село й за наругу люту зарізав купця товстопузого... Далі мова в пісні йшла про стовпову дорогу на Сибір-каторгу холодную, про тугу дівчини самотньої...

Після була тужлива, здавалася мені, як на ті часи й обставини, за прояв якоїсь вольности, трохи чи не революційности; співали її солдати, видно, з чуттям. Сірі, одноманітні, невиразні маски облич їхніх на цей час світилися неначе проблисками високої людяности.

Я сидів, мов зачарований тяжкою повістю про долю новобранця, глибоко переживаючи всі його нещастя.

Та все це не заважало солдатам у перерві між цією й іншою, часом брутальною, гидкою піснею, пускати всякі уїдливі й дурні дотепи