Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв 📚 - Українською

Читати книгу - "Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зуби дракона" автора Микола Олександрович Дашкієв. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 67
Перейти на сторінку:
у маєтку Сатіапала. Чоукидар закліпав очима й одвернувся.

Другий росіянин, — то був високий і трохи незграбний русявий мужчина років за тридцять, — тим часом одягнувся і, зосереджено хмурячи густі, злинялі від сонця брови, складав у невеликий чемоданчик лікарські причандали.

— Ходімте! — кинув він коротко.

Підійшовши до фордика, росіянин скептично посвистав і вдарив ногою по балону:

— Доїдемо?

— Доїдемо, сагіб! — відповів Рамі. — Це — дуже хороша машина. Джоші, крутни!

Але м’язи старого чоукидара вже втратили колишню міць. Заводна ручка ковзала у втулці, щораз сприсала, а Джоші сопів та вмивався потом.

— Що, старий, охляв? — весело блискаючи зубами, росіянин скочив з сидіння, легко крутнув за ручку, і мотор враз заторохтів. — Сідай, друже!

Скоряючись наказові, Джоші поліз у машину. Він чинив страшний злочин: чоукидар у жодному разі не сміє залишити свій пост. Але старий навіть зрадів, йому здавалося, що він буде потрібний Сатіапалові. Може, раджа попросить у нього півсклянки крові, як це трапилось тоді, коли одному з хворих невистачило власної. А може, рані Марія захоче побачити старого Джоші, погомоніти з ним?.. Рані завжди була такою привітною, такою люб’язною…

Машина котилася й котилася вибоїстою дорогою серед джунглів. Незабаром світанок. А з світанком, певне, почнеться дощ, бо настане перший день Азарха.

Джоші згадав про бідолах, які аж ген звідки пленталися до Навабганджа, сподіваючись на ласку раджі Сатіапала. Раджа не приїде завтра. Бог Шіва — творець і руйнівник — насміявся з раджі. За життя врятованих Сатіапалом він погрожує забрати життя його дружини.

Роздуми старого чоукидара урвалися несподівано. Ма шину враз шпурнуло вбік, скинуло в канаву. Добре, що фордик ішов на помірній швидкості, — значної шкоди пасажири не зазнали.

Росіянин вибрався з машини, посвистів, потираючи коліно, і запитливо позирнув на шофера. Рамі схилив голову. Що він мав відповісти, якщо переднє ліве колесо одкотилося далеко вперед, а з балона другого з тихим посвистом виходить повітря?

— За скільки можна дійти пішки?

— Години за дві, сагібе…

— Веди! — росіянин підхопив чемоданчик. — А втім, ні. Лишайся біля машини. Ходімо, старий!

Він дружньо ляснув чоукидара по плечу і, припадаючи на праву ногу, пішов уперед по шосе.

Ці місця старому Джоші були знайомі. Дві години ходи — не дивина. Та оцей відтинок шляху Джоші навіть вдень пробігав підтюпцем, полохливо озираючись. Дорога тут петляла поміж болотами, — того й пильнуй, щоб не вискочив з нетрів тигр.

Росіянин ішов, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку. Він не злостився, нічим не виявляв свого незадоволення з пригоди. Та й взагалі, він або не розумів небезпеки нічної подорожі в джунглях Бенгалії, або був певний своїх сил.

Незабаром розвиднілось. Але світло дня було тьмяним і непривітним. Все небо затягло низькими хмарами, стало задушно й нудно. Не гомоніло птаство. Тільки москіти роїлися низько над землею, допікаючи людям.

— Сагібе, насувається злива…

Призвичаєний до покори, старий Джоші рідко коли наважувався заговорити з європейцем перший. Зараз він змушений це зробити: росіянин не знає, що таке тропічний дощ.

— Сагібе, треба йти швидше…

Вони пришвидшили ходу, але це треба було зробити раніше.

З півдня, від узбережжя, війнув теплий вологий шквал. Загуркотіло, роздерлося на тисячі клаптиків небо. Блискавиці пронизували його в усіх напрямках. А потім вшкварив такий дощ, що попереду не стало видно нічого вже за кілька кроків.

— Швидше, швидше, сагібе! — Джоші схопив росіянина за руку й потяг уперед через щільну запону дощу. Лише старий міг відшукати ті місця, де можна пройти більш-менш вільно. Вибоїни та баюри вмить залило водою; можна ступити так, що й не вилізеш.

Але мета подорожі була вже близькою. Ось попереду вирисувалася висока темна стіна. Вона тяглася нескінченно довго уздовж дороги, відокремлено від неї глибоким і широким ровом. А ось і напівзруйнований місток. Проти містка — дві масивні вежі й велика залізна брама між ними.

Дверцята в брамі на мить відхилилися і випустили невисоку людину в сірому плащі. Невідомий озирнувся і, перебігши місток, подався дорогою ліворуч.

Джоші глянув услід незнайомому з тривогою, але не сказав нічого. Він не виявив здивування, навіть коли побачив, що завжди замкнені дверцята так і лишилися напіводчиненими, а за ними не було нікого з охоронців.

Ніхто не спинив Джоші й росіянина і при вході в палац. Тільки коли вони наблизилися до покоїв рані Марії, звідти вибігла служниця.

— Пан лікар? — скрикнула вона радо. — Благаю, поспішіть: рані дуже погано!

Російський лікар позирнув на свій мокрий одяг, махнув рукою і пішов до кімнати.

— Пан лікар? — почувся басовитий голос раджі Сатіапала.

— Так, — відповів росіянин.

— Ви більшовик?

— Так, більшовик.

— Ну, то все одно. Прошу, сідайте.

Хтось причинив двері. Джоші тихенько вийшов з палацу і вмостився в куточку веранди.

— Більшовик!.. — шепотів він вражено. — Більшовик… Це було таємниче, страшне слово, за яке, кажуть, людей кидають до в’язниці і навіть розстрілюють.

Розділ III
РАДЖА САТІАПАЛ

— Ви — більшовик?

На доцента Лаптєва пильно дивилися великі чорні очі, облямовані темними колами — слідами безсоння та перевтоми.

— Так, більшовик! — визивно відповів доцент.

Власне, Андрій Лаптєв не був членом партії, але зараз відчував себе ним. Вперше в житті йому доводиться розмовляти з справжнім раджею, індійським князьком, і вже сама свідомість цього пробудила почуття настороженості до титулованого представника чужого класу.

— Ну, то все одно!.. — раджа Сатіапал втомлено махнув рукою і вказав на крісло проти себе. — Прошу, сідайте.

Доцент ще раз глянув на свій мокрий одяг і сів. У цьому домі зараз було не до меблів та не до правил гарного тону.

Десь у глибині

1 ... 4 5 6 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв"