Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Живцем поховані, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Живцем поховані, Нечуй-Левицький"

222
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Живцем поховані" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 13
Перейти на сторінку:
Во­ни тоді ма­ли ве­ли­ку си­лу й власть і тоді за­ве­ли на Во­лині в Крем'янці польський ліцей, а в Вільні польський універ­си­тет. Які ще бу­ли пра­вос­лавні ук­раїнські дідичі й дрібні пан­ки, в той час поп­рий­ма­ли ка­то­лицьку віру й спольщи­лись. З цієї при­чи­ни й наші біло­церківські дрібні дідичі не спро­мог­лись і не насміли­лись роз­по­ча­ти по­зов з польним польським гетьма­ном гра­фом Кса­верієм Браніцьким, хоч йо­го жінка, не­бо­га відо­мо­го Потьомкіна гра­фи­ня Олек­санд­ра, бу­ла пра­вос­лав­ної віри й веліла збу­ду­вать ве­ли­кий чу­до­вий со­бор в Білій Церкві та на­да­ру­ва­ла йо­го до­ро­ги­ми, істин­но царськи­ми при­но­си­на­ми, зо­ло­тим та срібним цер­ков­ним по­су­дом та ри­за­ми. Во­на му­си­ла не вми­ку­ваться в гос­по­дарські спра­ви гра­фа, в маєтності кот­ро­го бу­ло навк­ру­ги ве­ли­ке че­рез­по­лос­ся в по­лях, кот­ре він взяв та й ду­же прос­то ска­су­вав, не вва­жа­ючи на те, що стра­шен­но скрив­див ук­раїнських дрібніших дідичів, справічних на Київщині. Він за­пан­ща­нив ба­гацько й міщан та вольних ук­раїнських ко­заків, з кот­рих в Білій Церкві мог­ло б ви­ник­нуть ук­раїнське ку­пецт­во й кра­марст­во. Син йо­го взяв навіть на пан­щи­ну си­на од­но­го свя­ще­ни­ка, кот­рий жив у батька без служ­би, бо пев­но ще не на­пи­тав собі служ­би. Для торгівлі й кра­ма­ру­ван­ня він нак­ли­кав з Польщі євреїв й збу­ду­вав на пла­цу здо­ро­вецький «гос­тин­ний ряд» з дво­ром усе­ре­дині й ряд­ка­ми крам­ниць з знадвірних боків і все­ре­дині на подвір'ї.

Але мені бу­ло не до смішків. Свікліцький нес­подіва­но не­на­че ки­нув жи­вий яс­ний промінь сон­ця в дав­ню дав­ни­ну й ніби освітлив пе­ре­до мною темні за­кут­ки давньої історії Ук­раїни, Польщі, усю істо­рич­ну неп­рав­ду. В од­ну мить і світли­ця з вікна­ми та об­ра­за­ми, і сам ве­се­лий Свікліцький з ве­се­ли­ми смішка­ми не­на­че зник­ли, не­на­че пірну­ли в тем­ну бе­зод­ню. А я не­на­че ба­чу усі давні кар­ти­ни здирст­ва та вар­варст­ва: ніби ба­чу на свої очі, як ве­ликі польські маг­на­ти й наші спо­ля­чені ук­раїнські маг­на­ти-пе­ре­вертні за­гар­бу­ють чужі землі та грун­ти дрібних ук­раїнських дідичів та ко­заків, си­ломіць одніма­ють грун­ти, ліси, сіно­жаті, ле­ва­ди, а їх пус­ка­ють по світі тро­хи не в жеб­ра­ки й за­пан­ща­ню­ють наш на­род, обер­та­ють на­род на ро­бо­чу ху­до­бу; ба­чу, як маг­на­ти вчи­ня­ють роз­би­шацькі наїзди на сусід, та­ки дідичів-панів, од їх мен­ших, як руй­ну­ють їх до­ми й оселі, роз­га­ня­ють та б'ють че­лядь, гра­бу­ють усе доб­ро, а землі за­би­ра­ють собі. От мені увид­жується, як чи­ги­ринський ста­рос­та Чаплінський гра­бує й руй­нує хутір Бог­да­на Хмельницько­го Су­ботів, за­би­ває різка­ми на смерть йо­го си­на на май­дані…


Я ніби по­чув давній плач та ле­мент, по­ба­чив ті давні сльози, що ко­лись ли­ли­ся по тих тем­них за­кут­ках. А скільки про­ли­то ко­лись та­ких сліз, як про­ли­ли ці обез­та­ла­нені біло­церківські дрібні дідичі! Я ніби по­ба­чив на свої очі ту усю істо­рич­ну неп­рав­ду, ті ви­раз­ки, гно­ян­ки та бо­ляч­ки ми­нув­ших часів, і важкі по­чу­ван­ня на­ляг­ли на сер­це. Ця істо­рич­на крив­да на­ве­ла на ме­не важ­ку за­ду­му.


Підводжу я го­ло­ву. Лип­нув очи­ма, і знов ба­чу пе­ред со­бою Свікліцько­го, ба­чу світлич­ку з чис­ти­ми біли­ми стіна­ми й об­ра­за­ми, з ци­цо­ви­ми яс­но-ро­же­ви­ми завіса­ми ко­ло вікон. В ха­тині ти­хо, ти­хо, як в усі. Тільки му­хи дзиж­чать і б'ються в шиб­ки. Свікліцький ди­виться на ме­не своїми ка­ри­ми очи­ма, ди­виться до­пит­ли­во, не­на­че пи­тає в ме­не, де літа­ли мої дум­ки, мої гад­ки. Він не­на­че за­ме­тив­ся од ме­не смут­ком та за­ду­мою, сам став по­важніший і пе­рес­тав жар­ту­вать та сміятись.


- Що ж тоді вчи­ни­ли ваші дідичі? Що тоді діяв ваш батько? Нев­же та­ки так і ви­пус­ти­ли з рук своє доб­ро? - спи­тав я.


- І дідичі нічо­го не вдіяли і батько нічо­го не вдіяв. Я тоді був ма­лий, ще мен­ший од цього мо­го хлоп­чи­ни, але доб­ре пам'ятаю той час, як батько вер­нув­ся з дво­ру гра­фа до­до­му. Ма­ти сто­яла ко­ло ха­ти і пев­но виг­ля­да­ла батька, щоб швид­ше довіда­тись, навіщо то бра­ли в двір до­ку­мен­ти. Батько увійшов у во­ро­та на ви­ду блідий, аж білий, як крей­да, а в очах в йо­го на­вис­ли сльози.


- Отепер ми про­пащі навіки! - про­мо­вив він до ма­тері. - Граф по­па­лив наші до­ку­мен­ти на по­ля й на ле­ва­ди та на грун­ти й од­няв од нас усю на­шу дідиз­ну, усі наші дер­жа­ви. Те­пер і цей го­род, і цей са­док, і ця ле­ва­да, і усе по­ле вже не наші, а панські. На­шо­го тут тільки й зос­та­лось, що оці ха­ти та ко­мо­ра, та клу­ня й повітки. За свої ж та­ки грун­ти й ле­ва­ди ми бу­де­мо пла­тить гра­фові чинш, як пла­тять євреї, міща­ни та ті по­ля­ки шлях­тичі, що пос­та­ви­ли собі ха­ти на графській землі в містеч­ку. А полів не да­дуть нам і за чинш.


Мати зня­ла ру­ки до бо­га й за­го­ло­си­ла. Батько вже й не пла­кав, тільки хо­див, мов неп­ри­ка­яний, і ла­мав собі ру­ки, аж пальці лу­ща­ли.


- То це вже те­пер і го­род не наш, і са­док не наш? - спи­та­ла ма­ти.


- Наш те­пер і го­род, на­ша й ле­ва­да, але не на­ше по­ле. По­ля не да­дуть нам і за чинш, - обізвав­ся батько та­ким чуд­ним го­ло­сим, не­на­че він го­во­рив десь за стіною або під зем­лею, не­на­че йо­го жив­цем по­хо­ва­ли в ямі.


- Побила нас ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! Ой бо­же наш ми­лос­ти­вий та ми­ло­серд­ний! Завіщо ж нас так страш­но скрив­ди­ли? - за­го­ло­си­ла ма­ти й опус­ти­лась на призьбу, вхо­пи­лась до­ло­ня­ми за вид і так зап­ла­ка­ла, так за­го­ло­си­ла, як го­ло­сять по мерт­во­му. Увесь вид її став мок­рий од сліз, не­на­че во­на ту­жи­ла над ма­те­ри­ною до­мо­ви­ною.


Позбігалися близькі сусіди міща­ни та міщан­ки, ста­ли гур­том ко­ло ха­ти й тільки мовч­ки ди­ви­лись, як ма­ти по­би­ва­лась на призьбі. Мо­ло­диці й собі по­ча­ли пла­ка­ти, не­на­че в хаті ле­жав на лаві мрець, а во­ни пос­хо­ди­лись на по­хо­рон. Най­мич­ка по­да­ла на стіл обід, але ні ма­ти, ні батько й за стіл не сіли й лож­ки в стра­ву не вмо­чи­ли. Не сів і я за стіл. Мені й їсти пе­ре­хотілось че­рез ті сльози та го­лосіння. В батька й у ма­тері цілий день і ріски не бу­ло в роті. Батько тільки усе ха­пав ку­холь з кри­ниш­ною во­дою та пив во­ду. Сусіди не од­хо­ди­ли од йо­го цілий день, чи сидів він у хаті, чи хо­див по сад­ку, де­котрі й дню­ва­ли й но­чу­ва­ли в нас: бо­ялись, щоб він ча­сом сам собі не за­подіяв смерті. Якась ту­га, не­на­че якась страш­на по­шесть об­ня­ла усю на­шу осе­лю, та чи то од­ну на­шу?


- Батько мій був ще не ста­рий, був здо­ро­вий та пле­чис­тий, пос­тав­ний на вро­ду. Але од то­го ча­су йо­го не­на­че який­сь от­рут­ник на­поїв яко­юсь от­ру­тою. Че­рез рік він вже за­нидів і по­сивів. Чор­ний во­лос при­пав

1 ... 4 5 6 ... 13
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Живцем поховані, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Живцем поховані, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Живцем поховані, Нечуй-Левицький"