Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

Марк пригадував мляве, напрочуд невиразне відчуття важкості в животі, ніби переїв і от-от почнеш блювати, але поза тим – нічого. Він витріщався на кучугуру м’яса, яка нещодавно була його однокласницею, і не відчував нічого, крім отупілого подиву. Не було того пекучого відчаю, як тоді, на затиснутій лісом дорозі за Бродами, коли здавалося, начебто під тобою горить земля і ти нічого із цим не можеш удіяти.

Хлопець остовпів, розгубився, не знав, що робити.

Стояти й чекати?.. Але кого?

Піти геть?.. Це, мабуть, теж не зовсім правильно.

Марк побачив таксиста, який, затинаючись, несамовито горлав у телефон на іншому боці вулиці, і нарешті знайшов, за що вчепитися. Дістав із задньої кишені джинсів китайський смартфон «Meizu» і зателефонував єдиній на світі людині, якій міг зателефонувати в такій ситуації.

– Діду, – сказав він, коли коротка вібрація сповістила про налагодження з’єднання, – Гришина з мого класу загинула. По-моєму, вона зістрибнула… вона викинулася з… з даху дванадцятиповерхового будинку, що біля «Миру»… Ні, діду, ні, ти не зрозумів: вона лежить біля моїх ніг.

На ранок Марк почувався радше інакше, ніж краще. На календарі була п’ятниця, 26 лютого. Того дня першою в розкладі 8-А стояла біологія, проте ще вчора клас попередили, що уроку не буде. Вчителька захворіла, інша, що могла би вийти на заміну, сиділа вдома з хворою дитиною, а в просякнутому панікою, метушливому бедламі, на який перетворилася 15-та школа після звістки про самогубство Гришиної, не знайшлося нікого, хто хотів би паритися перестановкою уроків.

Жахи Марку не снилися, та він однаково не виспався. Якийсь час хлопець крутився в ліжку, міркуючи, чи не поспати довше, але зрештою виліз з-під ковдри та вирішив іти снідати разом із батьками.

Почистивши зуби, Марк пройшов до кухні. Тоскно зиркнув на вівсянку, перевів очі на тарілку з нарізаними фруктами посеред столу, подумав, що не хоче навіть їх. Тоді сів за стіл.

– Доброго ранку! – Мама поставила перед хлопцем чашку з паруючим чаєм.

Піднявши очі на сина, Віктор мовчки кивнув. Марків батько – опасистий чоловік середнього зросту з невиразним, неначе виліпленим із м’якої глини підборіддям, блискучою залисиною, що здавалася продовженням блідого лоба, та крихітними долонями – був зовсім не схожим на жилавого Арсена та мав вигляд значно старшого від своїх років. Улітку, коли звикле до південного сонця обличчя старого моряка миттєво вкривалося засмагою, сорокаоднорічного Віктора та його шістдесятисемирічного батька можна було сприйняти за однолітків. Лиш очі – неспокійні кружальця кольору спресованого льоду – вказували на те, що вони члени однієї родини.

Арсен спробував усміхнутися.

– Привіт, малий!

Усі четверо вдавали, наче це звичайний ранок, наче невидимі нитки, що тягнуться в минуле, можна просто так узяти й обрубати.

Марк розгладив пальцями мішки під очима – він був без окулярів – і буркнув щось невиразне у відповідь.

Яна сіла за стіл, узялася за кашу, проте майже відразу відклала виделку, нервовим жестом заправила волосся за вухо й озвалася:

– О котрій учора почалися уроки?

Запитання прозвучало неприродно. Вона добре знала, коли в сина починаються заняття.

– О восьмій тридцять. – Хлопець сидів, понуро втупившись у тарілку.

Яна коротко гмикнула. Віктор наступив їй на ногу під столом, одначе дружина сигнал проігнорувала. Легке тремтіння голосу виказувало, як серйозно вона ставиться до наступного запитання.

– Марку, можеш мені пояснити… – у грудях раптом закінчився кисень, однак жінка швидко опанувала себе, – я би дуже хотіла, щоб ти пояснив, що робив біля того будинку о восьмій ранку.

Марк, не підводячи голови та не рухаючись, почав повільно набирати в легені повітря. Погляд лишався притуманеним, одначе мозок гарячково працював. Запитання поставила мама, відповідатиме він мамі, а отже, – технічно – брехатиме їй, а не батькові чи діду.

Він тихо почав:

– Я заходив до… – й аж зубами клацнув із розпачу. Він хотів сказати, що заходив до друга, та надто пізно збагнув, що після переїзду друзів у цій частині Рівного в нього ще не з’явилося.

– До кого? – Яна намагалася посміхатися, та попри це мала такий вигляд, ніби проковтнула павука й тепер чекає на відповідь, чи був він отруйним.

Марк звів очі. Мамин погляд тиснув, як приставлений до лоба палець. Раптом щось чорне зринуло в його грудях і звузило погляд. Хлопець насупився і труснув головою так, ніби у вухо потрапила вода.

– Ні до кого! – несподівано для самого себе він гаркнув так голосно, що Яна відсахнулася. Її долоня смикнулася, зачепила виделку, і та, гучно дзенькнувши, впала на підлогу.

– Марку? – Брови здибилися дугами.

– Відчепись від мене! – закричав хлопець. – Чого ти пристала?! Я ні до кого не ходив!

Жінка розгублено закліпала. Шукаючи підтримки, подивилася на Віктора. Чоловік сердито втупився у сина, проте не озвався та з якимось дивним виразом – чи то подиву, чи то роздратування – на лиці перевів його на Арсена. Дід продовжував жувати вівсянку так, наче нічого не відбулося. Наче взагалі сидів на кухні сам.

Янина розгубленість швидко поступилася гострому невдоволенню.

– Це що таке?!

Марк відсунув тарілку з кашею та підхопився. Чорна хвиля спала, зі щік на шию поповзли червоні плями – він сам не знав, що це таке.

– Мені треба до школи, – зіщулившись, зронив хлопець.

– Стій! – гукнула Яна.

Марк не послухався і, ще дужче втиснувши голову між пліч, вискочив із кухні.

Яна штрикнула роздратованим поглядом чоловіка.

– Чому ти мовчав? Він же твій син також!

– Я не… – Віктор розвів руками, а потім повернув голову до коридору і гримнув: – Марку! – голосно, проте непереконливо. Марк не озвався. Момент було втрачено, і вони обоє це розуміли.

На кілька секунд у кухні стало тихо.

– Він не поїв, – зрештою тихо промовив Арсен.

Яна звела брови.

– Ви не чули, яким тоном він розмовляв зі мною?

Арсен махнув рукою.

– Та годі тобі! Він ходив до якоїсь дівчини. До однокласниці чи до когось із паралельного класу. І не хоче в цьому зізнаватися.

– Ходив до дівчини? – Яна ледь наморщила носа, ніби здогадка про те, що її син може «піти до дівчини», обпекла її нутрощі.

– Якщо це тебе аж так непокоїть, я випитаю в нього, до якої саме, хоча не думаю, що в цьому є потреба.