Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

- Iване,- пе­рер­вав хтось вреш­тi ти­шу,- роз­ка­жи-но, як те­бе жiн­ка би­ла та як ти од неї за­бiг аж сю­ди…

- Отеє ви­га­дав! Щоб жiн­ка та чо­ло­вi­ка би­ла - та се ж без­за­кон, без­пар­дон!.. Зро­ду та­ко­го не бу­ло… хе­хе-хе…- не­пев­но якось смi­яв­ся Iван, не­мов хо­тiв пiд­бадьори­ти се­бе.

Iван прис­тав до Ос­та­па десь у до­ро­зi. Во­ни бу­ли з од­но­го по­вi­ту, на­вiть се­ла їх бу­ли близько. Се їх з'єдна­ло, i з то­го ча­су Iван не роз­лу­чав­ся з зем­ля­ка­ми. Ве­се­ла i доб­ро­душ­на вда­ча Iва­но­ва не раз ста­ва­ла їм у при­го­дi при дов­гiй i важ­кiй блу­ка­ни­нi по чу­жих кра­ях. Iван охо­че опо­вi­дав про своє жит­тя до­машнє; з опо­вi­дан­ня то­го мож­на бу­ло зро­зу­мi­ти, що втiк вiн не так од пан­щи­ни, як вiд лю­тої жiн­ки, яка ма­ла за­над­то ве­ли­кi ку­ла­ки для ма­ло­го на зрiст Iва­на. От тою-то лю­тою жiн­кою й дра­ту­ва­ли раз у раз Iва­на, та вiн не сер­див­ся i доб­ро­душ­но вик­ру­чу­вав­ся жар­та­ми.

Та хоч си­те тi­ло Iва­но­ве спо­чи­ло тро­хи вiд жiн­чи­них ку­ла­кiв, ду­ша йо­го шу­ка­ла знай­омих вра­жень по­ко­ри. Вiн прив'язав­ся до Со­ло­мiї, що ог­ряд­ною пос­тат­тю на­га­ду­ва­ла йо­му жiн­ку, i за кож­дим її сло­вом ла­ден був ско­чи­ти хоч у пек­ло. Сю особ­ли­ву при­хильнiсть до Со­ло­мiї по­мi­чав не тi­льки Ос­тап, а всi, i лиш вис­мi­юва­ли бiд­но­го ко­рот­ко­но­го­го ли­ца­ря.

- Говори,- дра­ту­вав Iва­на той са­мий го­лос,- пев­но, мо­ло­ти­ла, як цi­пом. Ко­ли б не втiк, то пi­шов би до­сi на смух.

- Ну, то що? - жва­во пiд­хо­пив Iван.- Хi­ба я бо­юся смер­тi? Сох­ра­ни бо­же!.. Пош­ли, гос­по­ди, й завт­ра. Раз вми­ра­ти - не двi­чi. Вмер - i край, бiльш не вста­неш.

- Нi, кра­ще не зди­хай, Iва­не, тут, бо бу­дуть шку­ри де­ше­вi…

- Хе-хе-хе!.. О, бо­дай те­бе, що ви­га­дав,- хе­хе­кав Iван, мов бу­лькав iз пов­ної пляш­ки. На смiх йо­го, од­нак, нiх­то не обi­з­вав­ся. Лю­ди бу­ли по­важ­нi, пох­му­рi на­вiть. Тiльки ди­ти­на ча­сом зак­ви­лить й спов­нить жа­лем про­вал­ля.

- Чи не час нам у до­ро­гу? - пос­пи­та­ла Со­ло­мiя.

- Про те вже дiд Ов­сiй знає, вiн тут по­ряд­кує,- обiз­вав­ся Ос­тап.

Очевидячки, се пи­тан­ня усiх цi­ка­ви­ло, бо по про­вал­лi про­й­шов ше­пiт: по­ра, по­ра… I по­ча­ло­ся зби­ран­ня.

- Потихо, по­ти­хо, не всi ра­зом,- шам­кав дiд Ов­сiй i все ла­зив по­мiж лю­ди, усе то­ло­чив їм но­ги.

Рушили.

Вибратися, од­нак, iз тем­ної, пок­ру­че­ної та вузької чор­то­риї бу­ло не­лег­ко. Раз у раз до­во­ди­лось спо­ти­ка­ти­ся, на­ма­цу­ва­ти до­ро­гу, па­да­ти, чiп­ля­тись за клун­ки, вста­ва­ти i знов спо­ти­ка­ти­ся. Ся плу­та­ни­на зай­ня­ла ко­ло го­ди­ни. Вре­ш­тi вiй­нув вiт­рець - пе­ред втi­ка­ча­ми бу­ла над­ду­най­ська ни­зи­на. Усi зiтх­ну­ли вiльнi­ше, хоч не­без­печ­нiсть са­ме тут i по­чи­на­ла­ся. Тре­ба бу­ло пе­рей­ти рiв­не, не­за­рос­ле й не зак­ри­те нi­чим мiс­це, щоб опи­ни­ти­ся в ко­ми­шах. Дiд Ов­сiй ви­ст­роїв усiх в од­ну лi­нiю, а сам пi­шов по­пе­ре­ду. Нiч бу­ла тем­на, аж чор­на, в кiлькох сту­пе­нях нi­чо­го не мож­на бу­ло ро­зiб­ра­ти. Лег­кий ту­ман вста­вав над Ду­наєм, повз бе­ре­га­ми, оку­ту­вав втi­ка­чiв. Во­ни по­ти­ху по­су­ва­ли­ся.

- А я вже вас дер­жу­ся, як слi­пий пло­та,- ше­по­тiв Iван до Со­ло­мiї, йду­чи за нею.Ку­ди ви - ту­ди й я… Щоб бу­ти ра­зом… А мо­же, вам важ­ко, то дай­те ме­нi клу­нок, я по­не­су,- же­бо­нiв вiн, важ­ко вiд­са­пу­ючи…

- Та не со­пiть так, мов ко­вальський мiх,- на­пу­чу­ва­ла йо­го Со­ло­мiя.- А клун­ка сво­го не дам, бо я ще й вас мог­ла б узя­ти на гор­го­шi з ва­шою тор­бою ра­зом..

- Коли ж но­ги груз­нуть, аж у пос­то­лах хлю­щить, та ще щось, не тут зга­ду­ючи, не­мов чiп­ляється до нiг, не пус­кає. По­чи­нав­ся мо­чар, по­рос­лий ко­ми­шем. Чут­но бу­ло, як ше­лес­тить ко­миш шорст­ким лис­том та iно­дi хрус­не пiд но­гою су­ха оче­ре­ти­на.

Йшли не­дов­го. Дiд-про­вiд­ник зу­пи­нив­ся, на­ка­зав усiм за­ла­зи­ти в ко­ми­шi, склас­ти свої клун­ки й бу­ти на­по­го­то­вi, а сам десь зник.

Близько, за­раз отут, ди­ха­ла хо­лод­ною вог­кiс­тю рiч­ка, хоч її не вид­ко бу­ло у пiтьмi. Звер­ху по­ча­ло щось сi­ятись, чи то дощ, чи мря­ка. Втi­ка­чi роз­та­шу­ва­ли­ся на мо­ча­рi, пiд но­га­ми у них плю­ща­ло. Во­ни си­дi­ли не­ру­хо­мо, ка­ряч­ки, бо­ячись по­во­рух­ну­тись та за­че­пи­ти шам­кий ко­миш. Во­ни ди­ви­лись пе­ред се­бе у гус­тий вог­кий мо­рок. Но­ги терп­ли, мря­ка пок­ри­ва­ла оде­жу хо­лод­ною ро­сою, во­да за­тi­ка­ла в обув. Очi­ку­ван­ня по­мо­чi, що ма­ла при­бу­ти з не­вi­до­мих вi­ль­них країв та виз­во­ли­ти з не­во­лi,- нап­ру­жу­ва­ло нер­ви, роз­тя­гу­ва­ло без краю час. По­чут­тя дiй­снос­тi втра­ча­ло­ся, усе прий­ма­ло нез­ви­чай­ний, каз­ко­вий ха­рак­тер. Нап­ру­же­не око вба­ча­ло у пiтьмi якiсь тi­нi, що сну­ються в ту­ма­нi, наб­ли­жа­ються, вiд­да­ля­ються, прий­ма­ють нез­ви­чай­нi роз­мi­ри. Ча­сом блим­не зда­ля во­гонь i зник­не, щоб з'яви­тись у дру­го­му мiс­цi. I знов тем­но. На рiч­цi щось плюс­ну­ло… раз, дру­гий… При­сяг би, що то вес­ла од­би­ва­ють по во­дi такт, що чов­ни рi­жуть хви­лю i ось-ось стук­нуть но­са­ми в бе­рег… Од­нак скрiзь ти­хо… Ши­ро­ка рiч­ка спо­кiй­но дрi­має в лег­ко­му ту­ма­нi, чор­не не­бо без­пе­рес­тан­ку сiє ро­су… Здається, що ся дов­га осiн­ня нiч нi­ко­ли не скiн­читься… мар­нi на­дiї, да­рем­нi спо­дi­ван­ня… нiх­то не при­бу­де, нiх­то й не ду­має про те, що тут си­дять хо­лод­нi, стур­бо­ва­нi лю­ди й, як бо­га з не­ба, че­ка­ють ря­тун­ку… Усе на­мар­не… Але око знов ваб­лять блу­ка­ючi вог­нi й рух­ли­вi тi­нi, ву­хо знов ло­вить не­пев­нi згу­ки, що ро­дять на­дiю, бу­дять ува­гу…

Тiло терп­не, тi­ло де­ре­ве­нiє, ку­дись по­дi­лись но­ги, що мо­к­ли в во­дi, не чуть їх, на­пiв­со­лод­ка вто­ма об­хоп­лює лю­ди­ну, бай­дуж­нiсть зак­ра­дається в сер­це… Все так, як слiд, як має бу­ти, i чи не од­на­ко­во ги­ну­ти тут, се­ред сього баг­на, чи вдо­ма в не­во­лi…

Ураз - що се? Сон сниться чи чу­до дiється? Да­ле­ко за рiч­кою блис­ну­ло щось, не­мов iз не­ба во­гонь упав на зем­лю i спа­лах­нув, як свiч­ка. По­ряд сяй­ну­ло знов, а за ним у тре­тьо­му мiс­цi сильно бух­нув по­лу­мiнь. Три вог­нi го­рi­ли, як свiч­ки в церк­вi,- i не мож­на бу­ло ро­зiб­ра­ти, чи во­но на зем­лi, чи на не­бi дiється. Не­мов хо­лод­ний вiт­рець по­вi­яв i торк­нув­ся об­лич­чя. Усi стре­пе­ну­лись. Та не встиг­ли во­ни спам'ята­ти­ся, як вог­нi згас­ли i од­но­час­но, десь не­да­ле­ко в ко­ми­шах жа­лiб­но за­вив го­лод­ний вовк. Та сум­на скар­га по­ко­ти­ла­ся по рiч­цi i вра­зи­ла втi­ка­чiв.

- Бач, зго­лод­нiв! - зi спiв­чут­тям обiз­ва­лась Со­ло­мiя.

- Ая!.. ая!.. Ще й не та­кої зас­пi­ваєш, як жи­вiт при­сох­не до спи­ни… А мо­же, то вiн нас по­чув та пла­че, що нi­як взя­ти… хе-хе!..

- Ну, ти йо­го тiльки торк­ни. Ко­ти­го­рош­ка, то вiн за­раз i ро­з­сип­леться,- нев­до­во­ле­но про­мо­вив Ос­тап.

- А, якi ж бо ви!.. Хi­ба ж я що? Хi­ба ж я як?..

- Поснули? Га? - про­шам­кав рап­том дiд Ов­сiй, вер­нув­шись iз бе­ре­га.- А за­раз пе­ре­вiз бу­де…

Люди во­рух­ну­лись. Аж ось во­но - пе­ре­вiз… Гру­ди вiльно зiтх­ну­ли… Десь рап­том знай­шли­ся