Читати книгу - "Рудольф на золотому ковадлі, Шоу Ірвін"

Вони жили в безпечному світі. Посидівши тут, вони будуть купувати сукні по п'ятдесят доларів, портативні радіоприймачі та підставки під телевізори, сковорідки і меблеві гарнітури, а ще, може, креми длядщя, а універмаг матиме від того зиск, а вони будуть смакувати свої бутербродїГз м'ясом, помідорами й майонезом і запивати їх фруктовою водою з морозивом.

Він обвів поглядом спокійні нафарбовані обличчя жінок, які прагнуть витрачати, споживати, набувати, слухав дисонантні високооктавні фуги впевнених жіночих голосів американок середини п'ятдесятих, вдихав букет парфумів і вітав себе з тим, що він не одружений і ні в кого не закоханий, а ще подумав, що він не може витрачати своє життя на те, щоб слугувати цим достойним жінкам, потім заплатив за своє солодове молоко, підвівся і пішов до свого офісу.

* * *

Коли о шостій п'ятнадцйть він виходив з універмагу, йшов дощ. Після вранішньої розмови Колдервуд не обмовився й словом. Чого мені сьогодні бракувало, так це дощу, з огидою міркував Рудольф, петляючи в потоці вуличного руху на своєму мотоциклі. Здавалося, що краплини дощу, які били його в лице, відразу крижаніли і скочувалися аж на спину попри піднятий комір'дощовика. Він майже доїхав до дому, коли раптом згадав, що обіцяв матері зробити закупи на вечерю. Він тихенько лайнувся і повернув свою машину назад до ділового центру, де крамниці були відчинені до сьомої. Він згадав, що його мати говорила про сюрприз. Через два тижні твоєму люблячому синові можуть дати доброго копняка в зад. Чи то буде достатнім сюрпризом для вас, мамо?

Він похапцем зробив закупи: невеличке курча, щоб його підсмажити, картоплі, бляшанку горошку та половинку яблучного пирога на десерт. Пробиваючись крізь натовп домогосподарок, які поспіхом робили останні закупи, він згадав розмову з Колдервуцом і гірко всміхнувся. Вундеркінд фінансист, який жонглює мільйонами, великий майстер уникнути податків, який під захопленими поглядами їде в свій особняк, що так часто фотографують для часопису "Л^йф" і "Садок та садиба", аби спожити свою повсякденну зі смаком приготовлену вечерю. В останню мить він купив пляшку шотландського. Здається, сьогодні такий вечір, коли тільки й пити віскі.

Спати він ліг рано, трохи напідпитку. Швидко засинаючи, він подумає, що єдине, що він зробив за минулий день путнє, так це вранішню пробіжку.

* * *

Тиждень минав буденно. Коли він стрічався в універмазі з Колдервуцом, той не згадував про пропозицію Рудольфа, а говорив з ним про звичайні ділові справи універмагу своїм звичайним, злегка скрипучим і роздратованим голосом. Ні в його манері, ні в його речах не було навіть натяку на яке-не-будь остаточне рішення.

Дентон не телефонував. Можливо, боявся, що при повторній розмові Рудольф відмовиться виступити на його захист перед радою наступного вівторка після обіду. Рудольф спіймав себе на думці, що його непокоїть те, що він має стати перед радою. Не виключено, що проти Дентона висунуть якийсь доказ, про який Дентон навіть не підозрює або який приховує, а Рудольф буде виглядати немов його спільник, чи брехун, а чи просто йолоп. Що його найбільше турбувало, так це те, що рада може бути настроєна вороже, готова розквитатися з Дейтоном і антагоністично до будь-кого, хто стане їй на дорозі. Все своє життя Рудольф намагався справити приємне враження на людей, особливо на людей старшого віку та на людей на керівних посадах. Одна лише згадка про те, як він зайде до кімнати, заповненої вченими мужами, які споглядатимуть його осудливо, турбувала його. Наприкінці тижня він усвідомив, що подумки виголошує про-мови"до-т"Хг.уявних, невблаганних мужів, промови^ ^ жих ^ін:адно захищає Дентона і водночас очаровує його суддів. Та все ж жодна з промов, як йому здавалося, в кінці кінців, не варта була заходу. Він має з'явитися на засідання ради якомога спокійнішим, оцінити настрій присутніх і експромтом зробити все, що в змозі, на краще, як для Дентона, так і для себе. Було б набагато краще, якби Колдервуд не зміг дізнатися про те слухання. Було ще одне питання, яке мучило його: яким чином відлучитися з роботи у вівторок після обіду так, щоб і не брехати, і щоб Колдервуд не здогадався про його наміри.

Перед вихідним він спав погано, йрму приснився еротичний сон, та задоволення від нього не було: від пристані відходив корабель, вітер задирав спідницю дівчині, яка стояла на палубі й усміхалася йому, а він з усіх сил біг уздовж пристані, наздоганяючи корабель, та чиїсь невидимі руки цупко втримували його, корабель даленів, водна гладінь...

Коли в неділю вранці задзвонили церковні дзвони, він відчув, що йому буде не до снаги просидіти цілий день удома, хоча він і збирався ще раз проглянути копії тих паперів, які від віддав Колдервудові, і внести деякі поправки та доповнення, що спали йому на думку протягом тижня. Та щонеділі його мати почувала себе кепсько. Дзвони нагадували їй боляче про те, що вона відійшла від релігійного життя, і вона починала балакати, що коли б Рудольф вивів її, то вона б відвідала месу, посповідалася, прийняла причастя.

— На мене чигає пекельний вогонь,— сказала вона за сніданком,— а церква і спасіння тут поряд — лише за три квартали.

— Якось іншим разом, мамо,— сказав Рудольф. — Сьогодні я зайнятий.

— До іншого разу я, можливо, вже й помру і буду смажитися в пеклі,— відповіла вона.

— Ми мусимо піти на такий ризик,— сказав він, підводячись із-за столу, і почув її схлипування.

День був холодний, ясний, а на блідому зимовому небі яскравіла облатка сонця. Він одяг теплу, підбиту вовною куртку з запасів військово-повітряних сил, в'язаної вовни шапочку і захисні окуляри. Коли він вивів з гаража мотоцикл, то якийсь час вагався, в який бік поїхати. Цього дня він ні з ким не хотів бачитися, не було й такого місця, куди б його вабило. Дозвілля — це ярмо сучасного чоловіка.

Він сів на мотоцикл, завів його, стояв вагаючись. З горішнього боку вулиці, з лижами на даху, мчала автомашина, і в його голові промайнула думка: "А чому б і ні, куди вона їде, це таке ж гарне місце, як і будь-яке інше". І поїхав за машиною. Він згадав, як Ларсен, молодик з лижної крамнички, розповідав йому про стодолу, що стоїть біля підніжжя канатного підйому, і що її можна перелаштувати на пункт прокату лиж на вихідні. А ще Ларсен стверджував, що на цьому можна заробити непогані гроші. їдучи за авто зі стояком для лиж, Рудольф почувався краще. В нього нарешті з'явилася мета.

Він мало не змерз на бурульку, поки нарешті доїхав до спуску. Сонце, що відбивалося від сніжного покрову, сліпило його, і, мружачись, він намагався розгледіти яскраво-барвисті постаті лижників, які з'їжджали з гори. Всі вони здавалися молодими, спортивними і веселими: а дівчата в штанях, що тісно обтягували гарні стегна та округлі сідниці, викликали хіть — здорове почуття для недільного ранку на природі.

Якийсь час він залюбки милувався цим видовищем, затим його пойняла меланхолія. З-посеред цих спортсменів він почувався старим і незграбним, самотнім і нікчемним. Він хотів уже був повернутися, сісти на свій мотоцикл і поїхати до містечка, коли з пагорба стрімко з'їхав Ларсен і зупинився перед ним у хмарі сніжного пилу.

— Вітаю, містере Джордаш,— гукнув Ларсен. Він широко усміхався, показуючи два рядки великих сліпучо-білих зубів. Позад нього зупинилися дві дівчини, що з'їхали з пагорба по його лижні.

— Привії;'Ларсене,— мовив Рудольф,— я приїхав сюди, щоб подивитися на ту стодолу, про яку ти розказував.

— Запро^ґб^-'ека^в"Ларсен. Одним порухом ііт^ШШкиШ^ііт звільнитися від лиж. Він був простоволосий і коли нахилився, його довге біляве волосся впало йому на очі. На ньому був червоний светр, за ним було двоє дівчат, і, дивлячись на нього, Рудольф був певен, що Ларсену минулої ночі не наснився човен, який відпливав від пристані.

— Привіт, містере Джордаш,— кинула одна з них. — Я і не знала, що ви катаєтесь на лижах.

Він пильно поглянув на неї, а вона лише засміялася. На ній були великі лижні окуляри з зеленими скельцями, які затуляли половину її личка. Вона підняла окуляри на червоно-блакитну лижну шапочку і сказала:

— Як бачите, я замаскувалася.

От тепер Рудольф впізнав її. То була міс Соумз з відділу грамплатівок. Білявка з округлими формами, залюблена в музику.

— Доброго ранку, доброго ранку,— відказав Рудольф і зніяковів, угледівши, яка у міс Соумз тоненька талія і які заокруглені стегна та сідниці. — Ні, я не лижник. Я лиш глядач.

— Тут можна багато дечого вгледіти, чи не так? — засміялася міс Соумз.

— Пане Джордашу... — Ларсен уже звільнився від своїх лиж,— дозвольте відрекомендувати мою наречену, міс Пакард.

Міс Пакард теж зняла свої захисні окуляри і виявилося, що вона така ж гарненька, як і міс Соумз, і такого ж віку.

— Приємно познайомитися,— мовила вона. Наречена. Ти ба, люди ще одружуються.

— Дівчатка, ми повернемося десь за півгодини,— сказав Ларсен.— Нам з містером Джордашем треба заладнати одненьку справу.

Він повстромляв сторчма лижі та лижні палиці в сніг, а дівчата змахнули руками й помчали до самого низу канатки.

— Складається таке враження, що вони достобіса добрі лижниці,— сказав Рудольф, ідучи поряд з Ларсеном назад до шляху.

— Посередині,— відказав недбало Ларсен. Зате у них є інші принади,— він засміявся і два разки чудових зубів ще більше підкреслили засмаглість його лиця. Рудольф усвідомлював, що той заробляв лише шістдесят п'ять доларів на тиждень. Як же він може бути такий щасливий недільним ранком, маючи лише шістдесят п'ять доларів на тиждень?

Стодола була за якихось двісті ярдів від пагорба, прямо край дороги. То була велика, дебела споруда, якій погана погода не зашкодить.

— Все, чого тут бракує,— вів Ларсен,— так це добрячої великої буржуйки, і ти аж упрієш від тепла. Б'юсь об заклад, що тут можна здавати в прокат тисячу пар лиж та дві-три сотні пар черевиків за вихідні; а є ще різдвяні й великодні вакації, а ще скільки інших свят. З цим ділом може впоратися пара студентів за півдарма. Та це ж золотоносна копальня. Наступного року вони встановлюють тут устаткування штучного снігу. Якщо ми цього не зробимо, то, до дідька, хтось інший це зробить. Ця ковзанка працює лише другий рік, а оскільки лижників сюди вчащає дедалі більше, то і знайдуться люди, що не проґавлять такої можливості.

Рудольф сприйняв аргумент, бо майже точнісінько таким, минулого тижня, він намовляв Колдервуда, і всміхнувся.