Читати книгу - "Рудольф на золотому ковадлі, Шоу Ірвін"

Вдивляючись у колонки цифр біржових акцій, він із задоволенням відмітив, що цього ранку він став майже на 300 доларів багатшим на папері, аніж учора. Він подумки подякував своєму приятелеві Джонні Хіту, знайшов кросворд, узяв ручку і став його розгадувати. То була одна з найприємніших митгєвостей дня. Якщо він встигав розгадати кросворд до дев'ятої години, коли відкривався універмаг, він приступав до денної роботи з п'янким почуттям тріумфу.

Він майже повністю упорався з кросвордом, коли задзеленчав телефон. Він зиркнув на годинника. "Ти ба, як рано вмикають комутатор",— схвально підмітив він. Лівою рукою він підняв слухавку і, вписуючи в одну з вертикальних колонок слово "всюдисущий", мовив:

— Слухаю.

— Джордаш, це ти?

— Так. А хто це?

— Дентон. Професор Дентон.

— О, як ся маєте, пане? — сказав Рудольф. Він мізкував, що ж то було за слово з тринадцяти літер, щоб значило "тверезий", в якому б сьома літера була "а".

— Мені так ніяково турбувати тебе,— вів Дентон. Його голос звучав якось особливо, ніби він шепотів, боячись, що його підслухають. — Чи не можна якось з тобою зустрітися?

— Звичайно ж,— відповів Рудольф, вписуючи слово "статечний" у нижній рядок кросворда. Він усе ще вважав Дентона за найкращого вчителя, що будив у своїх учнів потяг до знань. Він стрічався з ним час від часу, коли заходив до бібліотеки коледжу, щоб взяти чергову книжку з управління підприємствами та економіки. — Я буду в універмазі цілий день.

Голос в слухавці чомусь прозвучав стишено.

— Я б волів, щоб ми зустрілися де-небудь поза межами універмагу. Ти не зміг би пообідати зі мною?

— Я перериваюсь тільки на сорок п'ять хвилин...

— Це мене влаштовує. Пообідаємо десь недалеко від тебе. — Дентон говорив поспішно і здушеним голосом. На уроках він говорив повільно й гучно. — Ти нічого не маєш проти "У Ріплі"? Це якраз за рогом від тебе, чи не так? О дванадцятій п'ятнадцять тебе влаштовує?

— Так,— відповів Рудольф, дивуючись, чому Дентон вибрав саме цей ресторан. Заклад "У Ріплі" більш скидався на корчму, а не на ресторан, і вчащав туди більш робочий люд, щоб вгамувати свою спрагу, а не люди, які хотіли пообідати. Певно, що то був не той заклад, де ти міг би натрапити на поважного віку професора історії та економіки.

Рудольф насупився, гадаючи, чим так стурбований Дентон, а потім відклав слухавку. Він поглянув на годинник. Дев'ята година. Двері вже відчинено. До офісу зайшла його секретарка і сказала:

— Доброго ранку, пане Джордаш.

— Доброго ранку, пані Джайлз,— привітався він і роздратовано жбурнув до кошика для сміття "Тайме". Через Дентона він не закінчив розгадувати кросворд до дев'ятої.

* * *

Він робив свій перший обхід універмагу цього дня, походжаючи повільно, усміхаючись до службовців, не зупиняючись і, здавалося, не помічаючи нічого, коли бачив якийсь негаразд. Трохи пізніше, цього ж таки ранку в своєму офісі він надиктує ввічливі зауваження відповідним керівникам відділів: там — недостатньо гарно були викладені на прилавку краватки на розпродаж; пані Кейл, з косметичного, надмір підфарбовувала вії; вентиляція біля водограю та в чайній — недостатня.

З особливим зацікавленням він оглядав відділи, яких тут не було, аж доки він примусив Колдервуда вмістити їх туди: рундук, у якому продавалися біжутерія, італійські светри, французькі кашне та хутрові шапки,— а як жваво тут пішла торгівля; водограй та чайна (аж дивно, як жінки їли тут без упину) не тільки давали добрий зиск самі по собі, а й стали місцем зустрічей та обідів для багатьох домогосподарок містечка, які рідко полишали універмаг без покупки; крамничка з продажу лиж, яка розташувалася в кутку старого відділу спортивного знаряддя, де хазяйнував атлетично скроєний молодик на ймення Ларсен, і який, на схилах неподалік, зимовими неділями зачаровував місцевих дівчат і жому злочинно недоплачували, беручи до уваги кількість клієнтів, яких він заманював до крамнички просто тим, що раз на тиждень він спускався з якогось там пагорба. Молодик запропонував Рудольфові навчити його кататися на лижах, та Рудольф з посмішкою відмовився. Він пояснив йому, що не може собі дозволити зламати ногу.

Відділ платівок — це теж його ідея, і цей відділ приваблював молодь з її на диво щедрими кишеньковими грошима. Колдервуд, який не зносив галасу і який не міг терпіти поводження молодих людей (його три дочки, дівчата, трималися зі смиренною вікгоріанською пристойністю), затято супроти-вився відділу платівок.

— Я не бажаю, що наш універмаг перетворився на бедлам,— відказував він. — Розбещувати молодь Америки оцим варварським галасом, що нині вважається музикою? Дай мені святий спокій, Джордашу. Облиш бідолашного торговця в спокої.

Але Рудольф навів статистичні дані щодо того, скільки американські підлітки тратять грошей на платівки кожного року, а ще пообіцяв встановити звуконепроникні будки, і Колдервуд, як завжди, капітулював. Часто здавалося, що Рудольф його дратує, та Рудольф тримався зі старим чоловіком бездоганно ввічливо і навчився, як ним керувати. В приватних розмовах Колдервуд хизувався тим, що має такого пречудового замісника управляючого і як це мудро було вибрати саме його. Він подвоїв Рудольфову платню, хоча той і не наполягав на цьому, а на Різдво видав йому премію — три тисячі доларів.

— Він не тільки модернізує універмаг,— часто говорив Колдервуд, хоч і не в присутності Рудольфа. — Сучий син модернізує мене. Та якщо вже на те пішло, то саме для цього я й найняв цього хлопця.

Раз на місяць Рудольфа запрошували до дому Колдервуда на вечерю. Там панував пуританський дух: дочки говорили лише тоді, коли до них зверталися, а за столом міцнішого за яблучний сік не подавалося. Найстарша донька, Пруденс, вона була найвродливіша, кілька разів просила Рудольфа супроводжувати її до танцювальних клубів в стилі кантрі, і Рудольф виконував ті прохання. Подалі від батькових очей Пруденс скидала вікторіанську маску, та Рудольф старався не давати волі своїм рукам. Він не хотів зважитися на такий банальний чи небезпечний вчинок, як одружитися на дочці боса.

Він остерігався дівчат. Проходячи по універмагу, він міг з певністю сказати, що то одна, то друга дівчина кидала на нього звабливий погляд, і вона б з радістю прибігла до нього на побачення — чорноволоса, мов галка, пані Салліван з бутіка, висока та гнучка пані Брендівайн із молодіжного; пані Со-умз із музичного, дрібненька грудаста білявка, яка хихоче під музику і зображає скромну посмішку, коли він проходить; і ще набереться шість чи сім. Його це спокушало, та він тамував спокусу і до всіх ставився з винятково безпристрасною ввічливістю. В закладі Колдервуда не було жодних тобі вечірок, тож не було і жодної оказії, яку можна було списати на випите та святковий настрій, аби серйозно позалицятися.

Все в свій час, говорив він сам до себе, все в свій час. Тим часом, коли інші парубки марнували свою енергію та дорогоцінний час на те, щоб звабити, побавитися, посваритися, поінтригувати та попрощатися, він міг працювати та навчатися, аби осягнути зисковнішу мету.

Коли на зворотному шляху він знов проходив повз відділ платівок, то по-думки зазначив, що треба спробувати намовити когось із старших жінок з універмагу, щоб вони тактовно запропонували пані Соумз надягати під светр ліфчик.

* * *

З Бергсоном, молодиком, який відав художнім оформленням, він розглядав ескізи березневого облаштування вітрин, коли задзеленчав телефон.

— Руді,— то був Колдервуд,— чи не зміг би ти спуститися до мого кабінету? — Голос звучав безбарвно, не вищаючи ніяких емоцій.

— За мить буду у вас, пане Колдервуд,— сказав Рудольф, відкладаючи слухавку. — Боюсь, що це має трохи зачекати,— мовив він до Бергсона. Бергсон був як знахідка. Він зробив ескізи для літнього театру в Уїтбі, і Рудольфу вони сподобалися, то ж він попрохав його залишитися тут на всю зиму. Колдервуд навідріз відмовлявся платити будь-кому, хто приїхав із Нью-Йорка, і до того, як на виднокрузі з'явився Бергсон, вітрини оформлялися абияк, бо за простір боролися різні відділи, влаштовуючи свої власні експозиції, аніскілечки не беручи до уваги, що виставляється у вітринах, що були поруч. З приходом Бергсона все це змінилося. Він придумував спільну тему, яку втілював у кожне вікно, він був настільки кмітливий, що поєднував однією концепцією такі далекі одне від одного речі, як жіночі нічні сорочки та садовий реманент. То був невисокий сумний^ чоловічок, який не міг пробитися до спілки театральних дизайнерів Нью-Йорка, тож він був вдячний за запропоновану зимово-сезонну роботу і вкладав у неї весь свій неабиякий талант. Він використовував всяку всячину з недорогих матеріалів, бо звик працювати для дешевих літніх театральних постановок, і всі мистецькі роботи робив сам. Ескіз, який лежав на письмовому столі Рудольфа, був розроблений на тему весняної пори в сільській місцевості, і Рудольф уже сказав Бер-гсонові, що, на його думку, це буде найкраща вітрина з усіх тих, які були експоновані в універмазі. Рудольфові було дуже приємно спілкуватися з Бергсоном, куди приємніше, ніж з керівниками відділів та начфіном, який осипав його зливою цифр стосовно роздрібного надвишку та чистого доходу та про переоблік акцій, який проводиться не таким чином, як це б належало. Рудольфа нудило від цифр, а власне, фінансовий бік бізнесу дратував його, то ж він повсякчас намагався приховати і те, і друге. При ідеальному розкладі речей, думав він, він ніколи не буде вимушений розглядати балансовий звіт чи перевіряти щомісячний переоблік.

Він пішов униз східцями до офісу Колдервуда, а Бергсон залишився стояти, ошелешено дивлячись на зображення двох манекенів, яких він мусив зробити із соломи і надягти на них купальники в горошок. В роті пересохло, і Рудольф змушений був витерти спітнілі долоні об штани, та він все ж змусив себе йти повільно, як завжди, кивати й посміхатися до співробітників.

Двері Колдервуда були прочинені, і Колдервуд помітив його відразу й сказав:

— Заходь, Руді, і зачини за собою двері. — Папери, що були в конверті, лежали на столі.

Рудольф сів навпроти старого і чекав.

— Руді,— лагідно сказав Колдервуд,— ти найдивовижніший хлопець, якого я будь-коли зустрічав.

Рудольф не озвався й словом.

— Хто ще бачив оце все? — Колдервуд махнув рукою в бік паперів на столі.

— Ніхто.

— Хто їх видрукував? Міс Джайлз?

— Це зробив я.