Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

– Рота, струнко!.. Рушниці на плече!.. Приготуватися!.. Прицілитися!.. Вогонь!..

Фарквар пірнув – якнайглибше. У вухах Ніагарою заревла вода, проте він виразно почув приглушене гримотіння залпу і, виринаючи, вгледів блискучі, химерно сплющені шматочки металу. Коливаючись, вони повільно тонули, декотрі з них торкались обличчя та рук і йшли на дно. Один шматочок ковзнув за комір, припік шкіру, й Пейтон вихопив його з-за коміра.

Випірнувши й хапнувши повітря, втікач упевнився, що пробув під водою доволі довго, бо встиг далеченько відплисти від моста – ближче до безпеки. Тим часом солдати заряджали рушниці. Сяйнувши у промінні сонця, шомполи, видобуті з дул, описували в повітрі півдугу і лягали в пази. Двоє вартових вистрілили ще раз – невлад і невлучно.

Фарквар бачив це з-за плеча, широко загрібаючи воду, прудко пливучи за течією. Мозок, як і руки-ноги, працював на повну силу, думки пролітали в голові з блискавичною швидкістю.

«Цей лейтенант, – подумав він, – не зробить вдруге такої дурної солдафонської помилки. Ухилитися від залпу так само легко, як від одного-єдиного пострілу. Очевидно, він уже дає команду стріляти врозбивку. Спаси мене, Боже! Від такої стрілянини мені не порятуватися!»

Страхітливий сплеск за два ярди від нього. І – гучний протяжний свист, який, здавалося, ослаблений повернувся назад до форту і потонув у вибуху, що сколихнув увесь струмок до дна. Стіна води вигнулася над Пейтоном і обвалилась, осліпивши його й забивши дух. До гри прилучилася гармата. Оговтавшись, він труснув головою і почув свист ядра вгорі. За мить воно трощило гілля в лісі.

«Так вони більше не стрілятимуть. Цього разу вдарять грубою картеччю. Не можна спускати ока з цієї гармати. Дим дасть мені знати, коли пірнати. Звук приходить пізніше, вже за пострілом. А гармата добряча».

Зненацька втікач відчув, що його закрутило, як дзиґу. Вода, береги, ліс, далекий уже форт і солдати – все змішалося й змазалося. Тепер світ розпізнавався тільки за кольором, горизонтальні барвисті смуги – ось що було видно. Його втягнуло в чорторий і закрутило-завертіло до нудоти й запаморочення, а невдовзі викинуло на жорству лівого – південного! – берега струмка. У сховку від ворогів, поза досягом куль. Раптова зупинка після скаженої гонитви, садно від жорстви на руці – це привело Фарквара до тями. Плачучи з радості, набирав пригорщами пісок, підкидав увись і вголос благословляв його. Не пісок то був – діаманти, рубіни, смарагди; і не було на світі краси до порівняння. Велетенські дерева на березі – неначе з райського саду; втікач бачив, що ростуть вони не безладно, і вдихав пахощі їх цвіту. Поміж стовбурами світилося дивовижне рожевувате світло, шум вітерцю у кронах звучав мелодіями еолової арфи. Не хотілося нікуди втікати. Фарквар ладен був зостатись у цій чарівній місцині, а тоді хай уже його знову схоплять.

Свист і тріскотіння картечі у вітах над головою привели його до тями. Канонір-невдаха наостанку послав навмання прощальний привіт. Урятований чоловік зірвався на ноги, кинувся вгору схилом і зник у лісі.

Увесь день він ішов за сонцем. Безкраїй бір – ніде ані галявинки, ані лісової доріжки, ані стежки. Пейтон і гадки не мав, що живе в такій пущі. Було в ній щось моторошне.

Надвечір він дуже втомився, натер ноги і зголоднів. Лише гадка про дружину та дітей спонукала йти далі. І ось Пейтон вийшов на дорогу, яка, він знав, мала привести куди треба. Широка і пряма, немов міська вулиця, але видно було, що нею ніхто не ходив і не їздив. Ніяких полів побіч, ніяких домівок. Ані пес не гавкне на знак людського житла. Чорні стовбури дерев стіною стояли з обох боків, збігалися на обрії в точку, як на рисунку з теорії перспективи. На видимій смузі неба сяяли великі золоті зорі, чужі-чужісінькі, зібрані в дивовижні сузір’я. Фарквар був певен, що у сплетіннях цих сузір’їв криється якийсь потаємний зловісний зміст. Тим часом ліс помалу наповнювався дивним шумом, в якому – раз, двічі й тричі – виразно пролунав шепіт чужою мовою.

Заболіла шия. Помацавши, він відчув, як страшенно вона розпухла. Тепер довкола неї чорний коловий синець від шнура. Очі налилися кров’ю, неможливо склепити повіки. Язик розпух зі спраги. Щоб утамувати жар, змордована людина висолоплювала язика на холодне повітря. Ох, яким же м’яким килимом простелився дерен на цій неходженій дорозі, ноги його зовсім не відчувають...

Попри нестерпні муки, Пейтон, мабуть, таки заснув на ходу, бо ось цієї миті перед очима зовсім інше. Напевно, тільки що він опритомнів із марення. Ось вона, брама рідного дому. Все тут таке саме, як і було, коли він ішов звідси, все тут світиться красою в промінні ранішнього сонця. Мабуть, добирався сюди всю ніч. Ось він відчиняє хвіртку, простує широкою білою алеєю, бачить, як розвівається сукня на його дружині; по-ранковому свіжа, безмежно чарівлива, ступає кохана з веранди йому назустріч. Ось вона – сама граціозність – стоїть біля сходів, усміхаючись із невимовної радості. Чекає. Яка ж вона прекрасна! Розпростерши руки, Пейтон біжить. Ось-ось стисне її в обіймах!..

На його потилицю впав приголомшливий удар, навколо спалахнуло сліпучо-біле світло, у вуха вдарило гарматним вибухом – і все потонуло в мороку й тиші...

...Тіло мертвого Пейтона Фарквара, підвішене за зламану шию, повагом погойдувалося під шпалами моста через Совиний струмок.

⥈

Чикамога8

Одного погожого осіннього пополудня дитина відбилась од своєї скромної домівки на клаптику поля і, ніким не спостережена, забрела в ліс. Вона упивалася не знаною досі свободою від нагляду й нагодою досліджувати та зазнавати пригод, адже дух цієї дитини тисячоліттями гартувався в тілах її предків задля незабутніх подвигів у відкриттях та завоюваннях, задля перемог у битвах, що вирішували долю цілих століть, задля того, щоб переможці оселялися в містах із тесаного каменю. її рід, від колиски почавши, у боях проклав шлях через два материки і, перепливши океан, ступив на третій, щоб і тут воювати й панувати за правом спадковості.

Тою дитиною був хлопчик років шести, син небагатого плантатора.

Замолоду його батько солдатом воював з голими дикунами й проніс прапор рідної країни у столицю цивілізованої раси на далекому Півдні9. Живучи нині мирним життям плантатора, він, проте, леліяв у серці полум’яний дух воїна, який, раз запалений, ніколи не згасав. Батько любив книжки про війну й батальні картини, а син дізнався з них цілком досить, щоб змайструвати собі дерев’яного меча, хоч навіть татове око навряд чи розпізнало б, що це