Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

Олена

   — Ну я й дала джмелика, — ледь не плачучи, завершую свою історію, яку розповідала Розочці.

   — Фр-фр… — ірже та й хитає головою у різні боки, мовляв: “Зупинись, жінко, у мене скоро вуха відваляться”.

   Та я не зважаю на нарікання свого улюбленця. Піддобрююсь, діставши соковите яблуко, і, підсунувши під ніс кобили, продовжую:

   — Ти не ображайся, але я не маю кому розповісти усієї правди, — і це так! Нікому, крім білявої кобили, я не могла розповісти про ще один провал з влаштуванням на роботу.

   — Я й справді думала, що все проканає і мене візьмуть на посаду дизайнера, адже недарма я стільки часу штани протирала, сидячи за партою! — завелась знову. Просто мене топили власні ж емоції, а виговоритись… — Умови, зарплатня! Мене все влаштовувало! Все було ідеально ідеального! Навіть житло встигла знайти, випереджаючи події, але ж хто знав, що той дурень, біг-бос недоліплений, вирішив додати мені не тільки грошиків до зарплатні, але й самої роботи! — кобила знову ірже, і я вам присягаюсь: якби вона могла, то б вже давно затулила свої вуха власними копитами через мій емоційний пронос. Це ж я вже годину, як розповідаю Розочці свої пригоди з ще одним невдалим влаштуванням на роботу! — Це ж ледь не ескорт називається. Ну-у… те, що він мені пропонував! — шепочу кобилі у праве вухо. — Жах! Я ж іще не цілована, а тут таке! — Розочка таки не витримує: фиркає, тупає ногою і повертається до мене пухнастим хвостом. — Піду поросятам пожаліюсь! — тупочу і я ногою, вкладаючи у свій “туп” купу емоцій. — Вони мене точно вислухають!

   — Фр-фр… — летить мені в спину.

   Злісно топаючи до стійла зі свинями, я знову й знову перегортаю клятий каталог з яскравими картинками свого горе-влаштування на посаду дизайнера інтер'єру! 

   Мене настільки пре від цього напрямку, що я переперла всіх, хто говорив мені, що не варто йти вчитись на дизайнера. А охочих прополоскати мені мізки перед вибором професії було чимало! 

   Мені все вдалось. Я вступила без будь-якої допомоги, вивчилась, отримала диплом. І що далі? Дупу ним собі підтерти? Я встигла сходити три пари взуття з тими співбесідами, але так і не знайшла нічого, щоб підходило обом сторонам.

   У мене суцільні провали! То робити інтер'єри суто вбиральні, то платять такі копійки, що мені не вистачить за оренду житла заплатити, не говорячи вже про харчування, засоби гігієни й решту зі списку “Необхідне”! Були й такі, що обіцяли гори, мости й полонини! І я погоджувалась на усю красу, що мені пропонують, але і тут знайшовся дохлий кіт у гарному лляному мішку! У тій конторі годують тільки обіцянками й більше нічим. Ніякого тобі кар'єрного росту, крутих проєктів, польотів фантазій, грошиків, зрештою, а тільки нудна офісна робота, де ти з гарної та молодої дівчини перетворюєшся на товсту і сіру діву.

   А от з Владиславом Борисовичем і його фірмою мало бути все не так, як з іншими. Все, як у казці: з таким великим і гарним “замком”, що, коли я його уявила, мої очі викотились і я ще довго шукала їх паралельно з виходом з кабінету.

   Зранку, коли саджала з матір'ю квіти, то поривалась пожалітись, заритись в материнські обійми й розплакатись, як мале дівчисько. Та я не змогла. Та й не мала я вже. Двадцять три, то тобі не десять! Рідним сказала, що мене просто обдурили. Бабусю й дідуся серце вхопить, якщо я розповім все, нічого не приховуючи.

   Поросятам я так і не пожалілась, адже не застала їх у стійлі — вони пасуться на спеціально відведеній території. Бігати за ними й виливати душу — такий собі варіант, та й видуло з мене частину емоцій, поки до них добрела! Тому я зайнялась роботою, адже тільки вона відволікала мене настільки, що я забувала не тільки сходити в туалет й поїсти — я забувала своє ім’я. 

   Ще з раннього дитинства мене привчали до різноманітної роботи, і я не соромилась працювати на рівні з найманими людьми. Так і зараз: взявши у руки вила, я йшла перекидати сіно.

   — На твоєму місті я б так не поспішав, — повертаю голову і бачу Ваську, одного з найманців.

   — І до чого ти це плетеш? — вигинаю брову, встромляю вила в землю й чекаю на пояснення.

   — Скоро дощ почнеться, — бовкає Васько, затискаючи між зубами коротку соломинку.

   Дивлюсь на найманця, витріщивши очі, й переводжу погляд на небо.

   — Напевно, я осліпла, якщо не бачу дощових хмар, і грім десь подівся, — зауважую. — На небі жодної хмаринки. Звідки візьметься дощ?

   — Парко, — усміхається, — отже, буде дощ.

   — Ага, — хмикаю й, підхопивши вила, продовжую шлях у визначеному напрямку. — Синоптик недороблений, — бубоню під ніс. — Парко! Дощ! — кривляюсь, перекидаючи сіно.