Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

   Мій чай охолонув. Обхопивши своїми руками глиняну чашку, всіяну польовими квітами, прикриваю очі, насолоджуючись приємним смаком.

   — Малинка, — задоволено вимовляю, відчуваючи її присмак на кінчику свого язика.

   Небо, яке нещодавно було ніжно-блакитним, всіялось грозовими хмарами. Від їх дотиків утворюється грім. Час від часу небо осяює яскравими прожилками, надаючи хмарам не такого нудного забарвлення. 

   Я сиджу на веранді у кріслі-гойдалці, залізши на неї з ногами, і попиваю чай з домашнього варення. 

   Я не бачу нічого, адже мої очі й досі заплющені, але я відчуваю.

   Відчуваю, як десь вдалині звуки грому проносяться полонинами. Уявляю, як блискавки грають з верхівками високих дерев.

   Чую, як шумить дощ, краплі якого летять донизу, розбиваючись об перепони. Деякі з них підхоплює вітер і змінює їхній напрямок.

   Ось як зараз прохолодні краплі осідають на моєму тілі. 

   Усміхаюсь, адже я люблю літні грози. Звісно, не такі, де вода збиває тебе з ніг і все, що трапляється на її шляху. Я вболіваю за те, щоб усього було в міру. 

   Цього літа вперше настільки сильна гроза, що мені хочеться зняти своє взуття, ступити босими ногами на дерев'яну підлогу на нашій веранді, збігти сходами й закружляти в танку разом з літнім вітром і краплями дощу. Сміятись, співати, дозволити свіжості пробратись крізь ніздрі до легень і полоскотати їх. Дозволити дощу змити з мене всі переживання, невдачі. Очистити мене й додати сил.

   Глибоко вдихаю запах просохлого сіна, який намочив дощ, й усміхаюсь. Дощ дарує аромат усьому. Дошці, цементу, сіну, траві, глині… і це все настільки прекрасно, що я не хочу повертатись у реальність, але мене витягує зі світу мрій голос одного з найманців:

   — Олено, — від його гучного голосу я здригаюсь, — якщо вже ти викликалась добровольцем, тоді допомагай, а не стій стовпом! 

   — Чого ти причепився до неї, Славо? — зупиняється навпроти мене Васька. Поки його одне око дивиться на співрозмовника, інше розглядає мене з ніг до голови. — Наша Олена може побути навіть стовпом, якщо це гарний стовп! — око, яке дивиться на мене, підморгує, чим породжує у мені нестримне бажання підфарбувати його своїм кулачком. Хоч і на зовнішність я доволі тендітна, це не означає, що не зможу врізати поміж очей.

   — А ви б ворушились і ловили свиней, а не язиками чесали! — гиркаю й розвертаюсь, беручись за роботу.

   Звісно ж, я не проти поблукати ще трішки у своїх мріях, потанцювати, посьорбати малинового чайку, але реальність… вона не дозволяє, а тільки змушує бігати мене й ще трьох найманців загородою, виловлюючи поросят і мішаючи купу болота вперемішку з розмоклим лайном.

   У мій ніс вдаряються неприємні аромати місива під ногами. Мої гумаки дістають практично до колін, але навіть вони не рятують мою шкіру від шедеврального болота.

   — Щоб тебе кольки вхопили, — молюсь і зачерпую кінчиком гумаків добрячу порцію болота й жбурляю ним у порося, яке бігає від мене, неначе від хижака.

   — Якого дідька?! — верещить Славко.

   Моя злість на парнокопитних настільки гупає у голові, що я не одразу розумію, чому Слава згинається і робить з бруду кульку, як взимку. До мене доходить тільки тоді, коли те добро прилітає мені в плече, розлетівшись і на моє обличчя.