Читати книгу - "Під омелою, Анна Харламова"

   Крізь сон, дівчина почула стукіт у двері. Не поспішаючи, Емма потяглась на ліжку і позіхнула. Обернувшись на годинник, у формі сердечка, вона побачила, що вже восьма. Через дві години, вона має бути у потягу! А, що вона робить? Вона спить! Спить і нікуди не поспішає!
   — Іду! Іду! — Емма кричала на всю квартиру, гадаючи, що її чують за дверима.
   Вставши з ліжка, дівчина швидко попрямувала до дверей. Емма відчинила міцні, вхідні двері і побачила спантеличені вирази обличь: мами, тата та Тіни.
   — Ти що спиш?! — мама пройшла у квартиру без усіляких вагань. — І це та дівчина, яка хоче подорожувати одна?! Якщо ти ледь не проспала свій потяг, то як ти будеш одна самісінька у Карпатах? — шквал невдоволень і запитань був обгрунтованим, і цим самим мама гадала, що зможе запевнити доньку залишитись вдома.
   — Я не проспала. Тим паче, я знала, що ви маєте прийти і завезти мене на вокзал. — Позіхнула дівчина і додала: — Я все склала у валізу, підготувала все, що маю одягнути і добряче поснідала, коли збиралась… тому… я готова!
   — Не можу повірити! — Тіна усміхнувшись, ляснула у долоні.
   — У що? — Емма, обернулась на сестру.
   — У те, що ти не така вже і зануда! — засміялась вона.
   — Дякую, сестричко… — нотки сарказму забриніли у голосі.
   — Може все ж таки не поїдеш? — з надією у голосі, запитала мама.
   — Мамусю… я все вирішила. Я їду. Все буде гаразд. — Емма тепло усміхнувшись, погладила маму по щічці.
   — Ну, що останні приготування і поїхали?! — мовив тато.
   — Хвилинку. — Емма побігла до спальні і через хвилину повернулась з пакунками у руках. — Це вам подарунки на Новий рік і Різдво! — віддаючи милі дрібнички своїм рідним, дівчина усміхалась на усі тридцять два.
   Через декілька секунд, Емма тішилась в обіймах дорогих їй людей.

   Стоячи на пероні, уся родина проводжала Емму у її самостійне «плавання». Обіймаючись та бажаючи одне одному гарних свят, вони з нотками суму, прощались з Еммою. Проте радість за те, що Емма нарешті втілить свою мрію у життя – робила їх усіх щасливими.
   — Люблю вас усіх! — мовила дівчина, тримаючись за тата, який допомагав їй подолати сходинки потягу.
   — Люблю тебе, моя Еммі. — В очах мами забриніли сьози, але вона вдало їх сховала за усмішкою.
   — Бережи себе, моя крихітко. Люблю тебе, доню. — Міцніше стиснувши її рученятко, сказав тато, а через мить цією самою рукою відправив їй повітряний цілунок.
   — Гарного відпочинку! Знайди там собі якогось красеня! Люблю тебе, сестричко! — вигукувала Тіна, з усмішкою, як у лисиці.
   — Тіно! Тіно! — засміялась Емма.
   — Біжи у середину, не мерзни. — Мовила мама і помахавши їй па-па, усміхнулась дбайливою усмішкою.
   — Біжу… біжу… До зустрічі! Люблю! Гарних свят!
   У натовпі, який зібрався біля вагона, Емма почула слова родини «Навзаєм! Та веселих свят!». Усміхнувшись до родини, і відправивши повітряні цілунки, Емма ще раз глянула на батьків та сестру перед тим, як піти до свого СВ купе.
   Пройшовши усередину, Емма знайшла своє купе і увійшовши до нього, одразу підбігла до вікна, щоб знову попрощатись зі своєю сім’єю.
   Потяг повільно рушив і Емма ще сильніше замахала рукою у зачинене вікно. Отримавши такі ж самі щирі усмішки на прощання, які дарувала сама, Емма відчула, як її серце почало шалено калатати у ритм колес потяга.
   Вона налякалась того, що залишилась сама,… що те, чого вона бажала і відстоювала у батьків, тепер у неї є… але вона не думала, що з цим отримає і страх невідомості. Їй ще ніколи не доводилось подорожувати самій. Що ж вона накоїла?! Еммі почало не вистачати повітря, дихання збилось, а на очі навернулись сльози. Їй стало страшно… по-справжньому страшно. Мама казала, - «не їдь», а що зробила вона – поїхала і тепер тремтить від страху.
   Сама самісінька… геть сама… і де взагалі та дівчина, яка мала б з нею їхати в одному купе? Нікого… геть нікого… Емма затремтіла і її носик почав червоніти від сліз. Проте, зрозумівши, що це не допоможе, вона намагалась узяти себе в руки. Діставши з сумочки вологі і сухі серветки, вона спочатку протерла долоні, а потім рушничками обережно витерла щічки від сліз. Склавши усі «докази» її страхів назад до сумочки, Емма узялась за валізу, яку треба було покласти на полицю. Підіймаючи зелену валізку, вона не втримала її і та почала падати, але у цю мить, хтось зловив неслухняну «утікачку».
   — Ой!
  Одізвався чоловічий голос, з нотками хриплуватості і Емму знову затрусило. Хто це? Помилився, чи що?
   Дівчина дивилась на того, хто спіймав її валізу, але, як було роздивитись того, хто за нею і ховався. Коли чоловік опустив зелену «утікачку», Емма з неприхованим захватом, дивилась на молодого красеня. Так, так… саме красеня.
   — Вибачте... це моя валіза… — нерішуче промовила дівчина, дивлячись у глиб сіро-блакитних очей.
   — Нічого… все добре… — з такими ж нерішучими нотками у голосі, промовив хлопець. — Якщо дозволите, я покладу її на полицю? Ви, ж це хотіли зробити? — він задивився у розгублені очі, які напевно до того ж нещодавно плакали.
   — Так,… дякую. — Емма дивилась, як її валіза повна усього – була для нього наче пір’їнка, яку він за мить вмостив на полиці.
   Шкода, що він був у куртці, це заважало роздивитись його статуру, а як їй здалось – він міцний «горішок».
   — Готово! — обернувшись до дівчини, мовив він.
   Він задивився на неї, коли її язичок швидко облизав нижню пухкеньку губку. Довгі вії, ідеальної форми брови підкреслювали глиб синіх чи то сіро-блакитних очей. Здавалось, що очі дівчини змінювали колір від ракурсу і світла. Довге, темно-русяве волосся грайливо спадало на каптур, оздоблений біленьким хутром, а рожеві щічки і носик – майже були одного і того ж самого кольору, що і курточка до колін. Замерзла бідолашна.
   — Ще раз дякую. — Емма скривилась, подивившись на його чоло. Її валіза подряпала йому шкіру над бровою. — У Вас… тут… — вона обережно вказала пальцем на місце забиття, — подряпина.
   Хлопець торкнувся пальцями туди, куди вона вказала і ту ж саму мить насупився.
   — Нічого, я зараз умиюсь. — Усміхнувся він, бачачи, як їй не зручно.
   — Я можу Вам допомогти. — Нерішуче, але все ж таки промовила Емма. — Я маю на увазі… у мене є аптечка.
   — Це лише подряпина… нічого страшного. Не переймайтеся. — Він пройшов у середину купе і побачив, як її оченята розширились. — Щось не так?
   — Ви напевно помилились купе. — Розтираючи пальці, Емма намагалась тримати свою паніку під контролем.
   — Чому Ви так вирішили? — здивувавшись, він вистромив голову назовні і подивився на номер. Все було вірно. Це було його купе. — Я «причалив» куди потрібно.
   — Щось тут не так. — Наполягала дівчина.
   — Ви, що замовляли персональне купе? — у його голосі почувся смішок. Увійшовши до купе, він зачинив двері.
   Емма налякано всілась на своє спальне місце. Її серце калатало, а руки стали вологими попри те, що вони були холодними. Що взагалі коїться?! Вона мала їхати з дівчиною, а тут якийсь чоловік доводить їй, що це його купе. Як так? Емма затремтіла, вона не хотіла провести усю поїздку з невідомим чоловіком, у замкнутому просторі. Звичайно він нічогенький такий, але… її побоювання сильніші, аніж якісь там флюїди, цього… цього красеня. З тим, що він неймовірно вродливий не посперечаєшся. Проте, все ж таки «але?» - є присутнім між ними.
   — Ні, але я мала їхати з дівчиною. — Голосно ковтнувши, дівчина рішуче дивилась на того, хто з неї кепкував.
   — Не знав, що зараз є така послуга – «замовник пасажира». — Він голосно засміявся, цим самим ще більше розпалив її невдоволення в синіх очах. Так, так – зараз вони були темно сині. Гнівалась… і це її личку дуже пасувало. Риси її обличчя – набували королівської суворості і величі.
   — Ви кепкуєте з мене? — сердито насупившись, вона забрала волосся з чола, яке заважало їй бачити свого «противника» і непроханого гостя в одній подобі.
   — Ну, що Ви, як я можу?! — пирснувши сміхом, він щиросердно мовив: — Вибачте… вибачте… я не хотів.
   — Все Ви хотіли! — Емма сердито свердлила його очима, намагаючись змусити його припинити з неї насміхатись.
   — Дійсно, вибачте. — Стримавши сміх, він серйозно мовив: — Якщо чесно, звідки Ви знали, що з Вами повинна їхати дівчина?
   — Байдуже. — Сердито фиркнула вона.
   — Ну скажіть… мені дуже цікаво. — Наполягаючи, він всівся навпроти неї.
   Емма голосно ковтнула, коли його сіро-блакитні очі втупились на неї. Прямий ніс, виразні вилиці з одноденною щетиною – робили його справжнім солдатом. Чомусь їй здавалось, що так має виглядати військовослужбовець. Напевно, це все американські фільми з їхніми «канонами» справжньої чоловічої вроди. Довгі вії, та ще й до того ж густі, додавали його очам загадковості, а русяво-темні брови, іноді грайливо підіймались особливо тоді, коли він з неї дражнився. Губи вигнулися в напів усмішці – сексуальній напів усмішці.
   — У мого тата є знайомі у цій галузі… тобто… що стосується залізниці, вокзалу… ну Ви мене зрозуміли. — Емма знову облизала пересохлі губи від хвилювання і помітила вже у друге, як цей хлопець дивиться на неї. Це був погляд – Казанови. — Я не хотіла їхати з чоловіком в одному купе… — вона зашарілась, розповідаючи йому правду, — вірніше моя мама, не хотіла цього. В наш час… це не дуже безпечно. — Дівчина забрала свій погляд і подивилась у вікно.
   — Це правильно, Ваші батьки молодці. — Дійсно, оцінивши старання батьків і розуміючи їхнє хвилювання, мовив щиро він. — Не хотів псувати Ваші плани, але… з Вами буду їхати я. — Розвівши руки, хлопець знизив плечима. — Насправді, моя сестра мала їхати з Вами у цьому купе, але вона в останню мить захворіла і я поїхав замість неї. — Пояснивши це, він почав знімати куртку. — Обіцяю, що чіплятись не буду… хоча… — засміявся він, — якщо б ми були у інших обставинах, і Ви б мене так панічно не боялись… я б можливо і позагравав до Вас... е-е-е… до речі, як Вас звати?
   Емма була шокована його зізнанням і не одразу згадала, як її звати.
   — Е-е-е… — обернувшись на нього і дивлячись йому у вічі, вона розгубилась.
   — Гарне ім’я. — Засміявся він. — Ну… мене назвали батьки не так оригінально, як Вас, але… — у друге засміявшись, він все ж таки назвався: — я Святослав.
   — Дуже приємно, Святославе. — Вона усміхнулась і нарешті промовила: — Мене звати Емма, — вона засміялась. — До Е-е-е, треба додати ще мма.
   Він сміявся з її дотепності.
   — Гарне ім’я. — Білосніжна та грайлива усмішка осяяла його обличчя.
   Емма задивилась на цей вогник в очах і на звабливу усмішку, вона сяяла і була теплою, як і його ім’я – Святослав!
   — Дякую, у Вас теж… гарне ім’я. — Почервонівши, мовила Емма.
   — Дякую, Еммо. — Хлопець наче пестив її ім’я язиком, смакуючи кожну літеру.
   Еммі закортіло поцілувати ці смачні губи попри те, що цей хлопець такий зухвалий і дратував її з першої хвилини знайомства. Доки у її голівку прокрались думки, яким там було геть не місце – задзвонив телефон.
   — Вибачте. — Дівчина усміхнувшись, почала діставати з кишені телефон.
   — Будь ласка,… я поки що вийду. — Він подивився у її оченята, які так і говорили про її секундні фантазії. Це йому лестило. Усміхнувшись десь глибоко у душі, він вийшов з купе і зачинив по собі двері.
   Емма підняла слухавку:
   — Алло. — Не пізнаючи номер, вона нерішуче промовила.
   — Добридень. Вас турбує Павло. — Одізвався веселий, та дуже життєрадісний голос. — Ваш номер мені дала Ваша сестра Тіна. Хотів повідомити, що Ваш номер вже готовий.
   — Вітаю, Вас Павло. Щиро дякую. — Емма весело усміхнулась, чуючи приємний голос.
   — Емма, правильно? — запитав він.
   — Так, так. — Дівчина захитала головою, нібито співрозмовник її бачив.
   — Коли Ви прибуваєте? — поцікавився Павло.
   — Завтра. Я вже в дорозі. — Повідомила Емма.
   — От і добре! Тоді до зустрічі! — бадьоро мовив чоловік.
   — До зустрічі. — Промовивши це, Емма поклала слухавку. Цей чоловік трішки відволік її своїм веселим щебетанням.
   Емма поклала мобільний до кишені джинсів і почала розстібувати куртку. Знявши її, вона повісила верхній одяг на гачечок. Нахилившись, щоб поправити джинси, які неслухняно вистрибнули з чобітків, Емма навіть не здогадувалась, що нею милуються дві парі блискучих, збуджених очей. Святослав занадто тихо відчинив двері купе і вже, як декілька секунд насолоджувався апетитними сідничками Емми у чорних, обтягуючих джинсах. У його штанях нагадав про себе «друг», який дуже… дуже давно не мав насолоди, а ця попка нагадала Святославу, чого саме йому так бракує.
   — Дякую за теплий прийом. — Спокусливо сказав він.
   Емма налякавшись, підскочила і мала необережність вдарити його рукою по носі.
   — Вибачте! Вибачте! — Емма прикрила губи долонями.
   — Ви не жінка – Ви торнадо! — потираючи ніс, мовив Святослав.
   — Я торнадо?! — зашипівши, запитала вона.
   — Саме так! Ви цунамі і торнадо в одній подобі. — Вправляючи ніс пальцями, Святослав відчув хрускіт.
   — Не треба було підкрадатись, і не потрібно було б зараз терти ніс та ображати мене. — Емма сердилась ні на жарт.
   — О, то я ще винен?! — насупившись, він відчув біль на переніссі.
   — Звичайно! — парирувала дівчина.
   — Поїздка буде «веселою», нічого не скажеш. — Буркнув він, і зачинивши двері, всіявся на своє місце.
   — З цим я не буду сперечатись. — Сказала, наче відрізала і повернулась до вікна.
   Святослав лише голосно зітхнув, і почав діставати вологі серветки з кишені. Витягнувши одну серветку, він витер руки, а потім дістав з пачки ще одну і почав на помацки шукати подряпину.
   Емма спостерігала за його діями з під вій, - відчуваючи свою вину, вона відкрила свою сумку і вийняла з неї маленьку косметичку. Діставши звідти антисептик, вона обробила руки і помітила, як уважно дивиться на неї цей зухвалий тим,… але такий гарний.
   Узявши ватний диск, вона побризкала його хлоргексидином і підійшла до «пацієнта». Дивлячись йому у вічі, які запитували «що це?», Емма нахилилась до нього, щоб обробити подряпину від її валізи.
   — Що? Що Ви робите? — наче маленький хлопчик, Святослав відхилився від її спроб «врятувати йому життя».
   — Намагаюсь Вас усипити хоча б до кінця поїздки. — Смішок пролунав над його вухом.
   — Яка ж Ви, дотепниця. — Саркастично мовив він, все так само ухиляючись від її спроб обробити «бойову рану».
   — Я просто оброблю подряпину розчином на кшталт перекису водню. І все. Боляче не буде. — Вона знущалась над ним, мовляючи, як до дитини. Емма бачила, як її усюсюкання, дратують його.
   — Не хочу. — Скривився він.
   — Ви нагадуєте мені маленького хлопчика. — Узявши його обличчя у свої долоні, вона подивилась йому у вічі і сказала: — Якщо хочете жити – довіртеся мені! — її сміх теплом торкнувся його обличчя.
   — Добре. — Фиркнув Святослав. Він зголосився на це лише тому, що так вона могла бути до непристойності близько, а її рученята лагідно торкались його.
   Емма притиснула до подряпини ватний диск і він скривився. Вона самовдоволено усміхнулась, - маленька, солодка помста.