Читати книгу - "Недоступна примха, Ксана Рейлі"

На щастя, Тасю я знайшла швидко. Вона стояла в компанії якихось молодих людей та голосно сміялася. Я схопила її за руку та відтягнула трохи далі, щоб не так сильно було чутно музику.

— Мені потрібно вже додому, — сказала я.

— Так швидко? — трохи здивувалася дівчина.

— Мені погано, чесно. Я не можу більше тут знаходитися. Можеш, будь ласка, викликати мені таксі, бо я навіть не знаю куди телефонувати.

— Гаразд, — Тася кивнула. — Я тоді скажу Лісі, що ми уже їдемо додому. Можливо, вона теж захоче.

— Ти можеш залишитися, якщо тобі тут подобається. Не потрібно повертатися додому через мене.

— Все нормально. Мені теж тут уже набридло. Я зараз повернуся.

Я кивнула, а Тася побігла кудись. Мені зовсім не хотілося ще раз зустрічатися з тим хлопцем, тому я відійшла трохи ближче до темного куточка. Тут так багато людей, що він точно мене не знайде. Через декілька хвилин Тася повернулася і ми обоє попрямували до виходу.

— Аліса ще залишається в клубі? — поцікавилася я.

— Так, — тихо буркнула Тася. — Знаєш, їй інакше. У неї є старший брат і вона в прекрасних стосунках з його компанією. Тільки чомусь вона мене туди не підпускає. Мабуть, думає, що я не вписуюсь.

— Не думай так! Ти дуже класна, чесно.

— Значить, недостатньо.

— Виходить, що Ліса повернеться зі своїм братом?

— Ні, — Тася похитала головою. — Він же сказав, що повертатися додому не планує сьогодні. Віталік уже встиг собі знайти дівчину на ніч. Я бачила його з нею. Аліса казала, що її підвезе додому друг брата. Не знаю, якщо чесно, хто саме.

— Зрозуміло, — тихо сказала я та обійняла себе руками.

— Це, здається, наш автомобіль.

Дівчина кивнула на чорну іномарку і потягнула мене туди. Коли ми вже нарешті від'їхали від цього клубу, мені стало легше. Ніколи не думала, що буду ось так просто цілуватися з незнайомцем у такому місці.

— Чорт! — скрикнула я, коли глянула на свою руку.

— Що сталося? — спитала Тася і зацікавлено подивилася на мене.

— Браслет свій загубила.

— Тепер ти вже ніколи його не побачиш.

— Шкода, — тихо мовила я та важко видихнула.

— Дорога річ?

— Ні, але цей браслет для мене особливий.

Я легенько усміхнулася, пригадуючи мій чотирнадцятий день народження, коли мама подарувала мені його. Насправді я рідко отримувала подарунки від своїх батьків, але тоді був той рідкісний невеликий період коли мама не пила. Цей браслет став мені певним талісманом. Дивлячись на нього я зрозуміла, що кожна людина може змінитися. Головне — не зламатися. Моя мама зламалася, адже знову піддалася спокусі та почала випивати. А я? Я ніколи не зламаюся…
Коли повернулася додому, то усюди було темно. Так, цей будинок уже сприймався мною як дім. Принаймні, деякий час я повинна тут жити. Максимально тихо піднялася до себе в кімнату, аби не розбудити тітку та батька. На годиннику була вже майже друга година ночі, але спати мені не хотілося зовсім. Я лежала, дивлячись у стелю, але переді мною раз за разом з'являлися очі незнайомця. Щось дивне кололо в самісіньке серце, і я не могла свідомо це пояснити. Тільки він мене, мабуть, навіть не згадає.
Ніяк не могла заснути, хоч і розуміла, що зранку потрібно швидко прокидатися. Я розблокувала свій старенький телефон, а тоді вирішила зайти в Інстаграм. Помітила, що Паша в мережі, тому вирішила написати йому. Коли він відповів на моє повідомлення, я швидко набрала його номер. Хотілося мені поділитися з кимось останніми подіями мого життя. Уникаючи моменту в клубі, звісно ж.

— Привіт, — дещо сонним голосом сказав Паша. — Якраз збирався спати.

— Ох, вибач, що потурбувала. Мабуть, краще зранку зателефоную.

— Ні, можеш говорити. У тебе ж перший навчальний день, тому тобі точно буде не до мене. Чому ще не спиш?

— Ти не повіриш, але я була в клубі.

— Ого! — Паша присвиснув. — То наша скромна Валя пізнає смак дорослого життя.

— Не так це вже і цікаво, — тихо сказала я. — Сумніваюся, що ще колись піду в такі місця.

— Зовсім не сподобалося?

— Не скажу, що все так погано. Просто… Це важко пояснити. Я не звикла до такого життя. Ці дорогі речі, цей будинок, ці багаті принцеси. Я ніколи не буду такою.

— Але тепер це твоє життя.

— Так, і мені страшно.

— Чому? — спитав Паша. 

— Я не зможу стати тут "своєю", — зізналася я.

— Тобі так лише здається. Не пройде й три місяці, як ти забудеш про свого бідного друга з минулого життя.

— Ні! Що за дурниці ти говориш? У нас з тобою особливий зв'язок. Ти знаєш мене найкраще, а вони ніколи не дізнаються, хто я насправді.

— Вони? — перепитав хлопець.

— Мої знайомі — Тася і Ліса. Хоча я не впевнена, що ми будемо близькими подругами. Вони думають, що дядько Віталій — мій родич і саме тому я живу в нього. Повір, якби ці принцеси дізналися, хто насправді мої батьки, то навіть би не дивилися в мою сторону. Тут усе так влаштовано.

— Не знаю, але мені здається, що ти помиляєшся. Ох, — Паша голосно позіхнув, — спати хочеться сильно. Зранку на роботу.

— Тоді відпочивай. Добраніч.

— Хороших тобі снів, Валь.

Хлопець вимкнув дзвінок, а я поставила свій телефон на тумбочку. Зручно вмостилася у ліжку та міцно заплющила очі. Всяко намагалася заснути, але мені це довго не вдавалося. Потім я все ж заснула, але прокинулася від настирливого будильника. Було таке враження, наче мій сон тривав декілька секунд. Я ледве змусила себе піднятися з ліжка. Вигляд у мене був не з найкращих, але легкий макіяж та красивий одяг зробили своє. Вересень був жарким, тому я вирішила одягнути спідницю світло-лавандового кольору та білу футболку. Я спустилася на кухню та швидко зробила собі сніданок. За столом я сиділа разом із Віталієм Степановичем.

— Поїдеш сьогодні зі мною до коледжу, — сказав він. — Ти ж не знаєш, де саме він знаходиться.

— Гаразд, — погодилася я.

— Як вечірка? Я не чув, коли ти повернулася.

— Непогано, — я знизала плечима. — Трішки не звикла до такого життя, якщо чесно.

— Так, знаю, що це для тебе нова сторінка життя. Ти стільки часу жила в іншому світі, і мені шкода, що твоє дитинство так склалося.

— Чому ви так кажете? — спитала я та насупилася. — Батьки мене завжди любили. Я не можу сказати, що росла нещасливою дитиною.

— Тоді тобі пощастило. Багато дітей, які живуть так, як ти раніше, страждають від різних форм насилля.

— У моєму житті не було цього. Мої батьки ніколи не ображали мене. Я завжди відчувала себе улюбленою дитиною.

— А ти впевнена, що знаєш як це, коли тебе люблять? — сказав дядько та піднявся зі стільця. — Думаю, що з часом ти дещо для себе зрозумієш.

Я нічого не сказала, бо мені не хотілося продовжувати цю тему. Навіщо взагалі згадувати моїх батьків? Це не змагання під назвою "Де мені краще живеться?". Так, у цьому багатому світі є багато плюсів, але ніщо не змінить того, що я тут чужа.
Я повільно піднялася, і ми з дядьком попрямували на вулицю. Не дуже хотілося приїжджати з ним до коледжу, адже уся увага буде тоді звернена на мене.

— Здається, сьогодні я тобі не потрібен, — сказав Віталій Степанович та усміхнувся.

Він кивнув у сторону воріт і я побачила там Тасю. Чому вона не сказала, що прийде сюди?

— Доброго ранку! — голосно привіталася дівчина.

— Якщо хочете, то можу вас обох підвезти, — сказав дядько.

— Ох, я планувала прогулятися до коледжу, — відповіла Тася, — і вирішила зробити це з Валею.

— Добре тоді, але не запізніться на пари.

Я попрощалася з Віталієм Степановичем, а тоді побігла до Тасі. Вона сьогодні врятувала мене від надмірної уваги. Усю дорогу дівчина розповідала про те, як сильно вона хвилюється. Я ж не відчувала ніякої тривоги. У мене навіть настрій був доволі хорошим.

— Ліса казала почекати її біля входу, — сказала Тася, коли ми зупинилися біля величезної білої будівлі.

— Гарно, — тихо мовила я, оглядаючись.

Неподалік був красивий та чистий парк, а ще збоку стояв невеликий кіоск, де продавали каву та морозиво.

— А що ти хотіла? Це — найкращий приватний коледж нашого міста. Повір, у нього вкладено величезні гроші. Знаєш, тобі пощастило, що твій дядько — директор.

— Ну, твої батьки теж, здається, близькі з ним.

— Моя мама — хороша подруга дружини Віталія Степановича, — пояснила Тася.

Я помітила красивих дівчат у дорогих вбраннях, а ще хлопців, що стояли біля крутих іномарок.

— Тут усі такі багаті? — поцікавилася я.

— Ем, так! — відповіла Тася і дещо дивно подивилася на мене. — Це ж приватний коледж.

— І ти, я так розумію, теж з багатої сім'ї?

— А ти хіба ні? Всі ми тут такі.

— Так, — я кивнула, натягнуто усміхнувшись.

— Привітик! — раптом заговорила біля нас Аліса. Вона поклала свої руки нам на плечі. — Як настрій?

— Класний, але я сильно хвилююся, — швидко відповіла Тася.

— А я дуже сильно хочу спати, — сказала Ліса. — Додому повернулася о п'ятій ранку.

— Ого! А батьки, що сказали?

— Нічого, бо вони зараз за кордоном. Ви вчора так швидко поїхали додому і пропустили все найцікавіше.

— Мені батьки не дозволили б так довго бути в клубі, — мовила Тася, а тоді глянула на годинник. — Ох, нам треба уже бігти в аудиторію, бо пара от-от почнеться.

— Ну що, удачі нам? — сказала я, усміхнувшись.

Ми попрямували до коледжу, відкриваючи абсолютно чистий аркуш нашого життя. Пари виявилися доволі цікавими, але сидіти вісімдесят хвилин дуже нудно. Особливо, якщо я не звикла до такого зовсім. У школі останній раз була два роки тому. Тільки тут усі думають, що я успішно завершила одинадцятий клас, склала іспити й вступила сюди. Довелося вдавати, що я прекрасно розумію, про що говорили викладачі, хоча це й не було правдою.

Я чудово розуміла, що серед усіх буду тут найтупішою, адже багато чого не знаю. Так, можливо, я поняття не маю, що таке дискримінант та логарифми, але з уроками життя я знайома з дитинства.

— Я не думала, що це буде так складно, — сказала Аліса після останньої лекції, де довелося багато записувати. — Можна мені повернутися до школи?

— Фу! — Тася скривилася. — У школі було нецікаво. Тут краще.

— Перший день, а я вже втомилася, — буркнула Ліса. — Зараз би підкріпитися ендорфіном. Пропоную піти в сусіднє кафе на морозиво.

— Я тільки за! — радісно сказала Тася. — Обожнюю морозиво. Валю, ти з нами?

— Я б з радістю, але у мене є справи, — збрехала я. — Мушу зайти до Віталія Степановича по документи, а тоді віднести їх його доньці.

— Зрозуміло. Тоді зустрінемося завтра. Бувай!

Я усміхнулася, прощаючись з дівчатами. Вони пішли геть, а я втомлено сперлася на стілець. Ненавиджу брехати, але ще більше мені не хотілося витрачати чужі гроші на такі дрібниці. Я й так живу на всьому готовому. Мені соромно брати кошти в Кароліни, чи в її батьків, а своїх у мене нема. Мабуть, треба буде все ж влаштуватися на якусь роботу. Я зібрала свої речі та попрямувала у жіночу вбиральню. Треба деякий час побути тут, щоб не наткнутися біля входу з дівчатами. Терпіти не можу брехню, але іншого виходу у мене просто нема. Якщо розповім їм правду, то вони не зрозуміють. А так у мене хоч подруги є. Я витягнула з сумочки маленьку щітку та розчесала своє волосся. Користуючись нагодою, підвела губи блиском. Потрібно ж чимось зайнятися. Коли вийшла з вбиральні, то одразу ж попрямувала до виходу. Тут з'явилося надто багато старших студентів. Мабуть, у них пари починаються пізніше. З дівчатами йти коридором було простіше. Зараз же я ніяковіла, коли помічала на собі погляди інших дівчат чи хлопців. Можливо, вони бачать, що я не така? Я глибоко вдихнула, дивлячись вперед. У поле мого зору потрапила компанія хлопців. Я помітила серед них Віталіка — брата Аліси. Вони голосно сміялися, наче перебували не в коледжі, а десь на базарі. Я напружилася, коли помітила знайомі риси обличчя. Мабуть, помилилася. Просто схожий. Але ж ні! Хлопець, наче зрозумів, що я спостерігаю за ним і повільно повернув голову в мою сторону. Я завмерла, адже не очікувала побачити тут свого нічного незнайомця. У мене була надія, що хлопець не впізнає мене, але він впізнав. Я бачила це в його зацікавленому погляді. Що робити в такій ситуації? Правильно! Найкраще рішення — знову втекти.