Читати книгу - "Пастка"

Жервеза розв’язала клунок і розкладала дитячі сорочки. Пані Бош радила взяти їй відро лужної води, на що вона відповіла:

— Та ні, досить і гарячої... Я на тім знаюся.

Жервеза все посортувала, відклала вбік декілька кольорових речей. Тоді, наповнивши свою балію чотирма відрами води з крана позаду неї, вкинула туди купу білого. Підсмикнувши спідницю й затиснувши її між стегон, жінка увійшла до такої собі кабінки, що була їй по пояс.

— Ви діло знаєте, га? — повторювала пані Бош. — Прачкою працювали на батьківщині, еге ж, моя люба?

Закасавши рукава, оголивши гарні руки ще молодої білявки та ледь рожеві лікті, Жервеза почала давати лад білизні. Розпростерла сорочку на вузькій, вичовганій, аж побілілій від води дошці; натерла милом, перевернула, натерла з другого боку. Перш ніж відповісти, взяла в руку прач і почала вибивати прання, вигукуючи фрази й перериваючи їх сильними й рівними ударами.

— Так-так, прачкою... З десяти літ... Дванадцять років тому... Ходили на річку... Пахло там приємніше, ніж тут... Була там така місцина під деревами... де бігла чиста вода... Може, чули про Пласан... Не знаєте, де Пласан?.. То біля Марселя...

— Ох і шмагаєте! — вигукнула пані Бош, зачудована шаленими ударами прача. — Оце так дівка! Руками, як у панночки, ви й залізо розплющите!

Вони й далі голосно розмовляли. Консьєржка часом мусила нахилятися, щоб краще розчути. Білі речі вибито, та ще й як! Жервеза знов занурила їх у балію, почала витягати одну за одною, вдруге милила й терла щіткою. Однією рукою вона притримувала одежину на дошці, а жорсткою щіткою в другій вишкрібала з білизни брудну піну, що збігала довгими патьоками. У тихому шурхотінні дві жінки стали ближче й почали говорити про більш особисте.

— Ні, ми неодружені, — мовила Жервеза. — Я цього й не приховую. Лантьє не такий уже й милий, щоб хотіти за нього заміж. Якби не було дітей, о!.. Мені виповнилося чотирнадцять, а йому — вісімнадцять, коли знайшовся наш первісток. А через чотири роки — другий... Так і пішло, як у всіх. Знаєте, як воно бува. Там, удома, я не була щасливою. Батечко Макар гарма-дарма давав мені копняків під зад. От і думала, як би то піти де розважитися... Ми б і побралися, та наші батьки були проти, не знаю чому.

Жервеза струснула білу піну з почервонілих рук.

— Жорсткувата в Парижі вода, — мовила вона.

Пані Бош прала дуже мляво. Зупинялася, довго намилювала білизну, щоб довше постояти й почути всю історію, що не давала їй спокою вже два тижні. Її рот на широкому обличчі був напіввідкритий, вирячкуваті очі сяяли. Задоволена тим, що про все довідалася, вона міркувала: «Так-так, щось маленька розбалакалася. Видно, глека розбили».

Тоді голосно запитала:

— То він не такий уже й милий?

— Та де там! — відповіла Жервеза. — Він був добрим до мене там, удома. Та відколи ми в Парижі, я ніяк не можу дати йому ради. Бачте-но, торік померла його мати й залишила йому у спадок близько тисячі семисот франків. От він і захотів податися до Парижа. А оскільки батечко Макар частенько давав мені прочуханки, я погодилася вирушити з ним. Отак ми й приїхали сюди з двома дітками. Він хотів влаштувати мене прачкою, а сам — працювати за фахом, капелюшником. Ми могли б бути щасливими... Але, бачте, Лантьє — зарозумілий марнотрат, який думає тільки про свої розваги. Зрештою, він — нікчема... Оселилися ми в готелі «Монмартр», на вулиці Монмартр. Були обіди, екіпажі, театр, йому — годинник, мені — шовкова сукня. Правду кажучи, він зовсім не лихий, коли має копійчину. Самі розумієте, що з таким життям у нас за два місяці геть нічого не лишилося. Отоді ми й переїхали в готельчик «Бонкер», і почалося триклятуще життя...

Раптом їй стиснуло горло, і Жервеза замовкла, тамуючи сльози. Вона якраз закінчила шурувати щіткою й стиха мовила:

— Треба піти взяти гарячої води.

Але пані Бош, яка нетерпляче чекала продовження Жервезиної сповіді, покликала служку, що якраз проходив повз.

— Милий Шарлю, будьте люб’язні, принесіть відро гарячої води для пані, бо вона дуже поспішає.

Хлопець швиденько повернувся з повним цебром. Жервеза заплатила йому — відро коштувало одне су. Потім налила в балію гарячої води, востаннє намилила руками білизну, схилившись над дошкою в хмарі пари, що сірими димовими смужками чіплялася за її біляве волосся.

— Ось у мене є сода, візьміть і собі, — люб’язно мовила консьєржка.

Із цими словами вона висипала в Жервезину балію соду, що була на самому споді торбинки. Ще запропонувала їй жавелевої води, але молода жінка відмовилася — мовляв, то добрий засіб, лише щоб позбутися плям від жиру та вина.

— Мені чомусь здається, що він трохи зальотник, — вела своєї пані Бош, повертаючись до розмови про Лантьє, не називаючи його на ім’я.

Зануривши руки у воду й жмакаючи білизну, зігнута вдвоє Жервеза тільки кивала головою.

— Так-так, — говорила далі друга, — я вже встигла дещо зауважити...

Аж раптом геть зблідла Жервеза вмить випросталася, втупилася в неї поглядом, і та вигукнула:

— О, ні! Я нічого не знаю!.. Гадаю, він просто любить повеселитися, ото й усе... В нашому будинку живуть дві дівчини — Адель і Віржіні, гадаю, ви їх знаєте, — і що з того? Він залюбки жартує з ними, але нічого більше, я того певна.

Молода жінка стояла перед нею, обличчя її спітніло, по руках стікала вода; вона далі дивилася на неї, вп’явшись пильним гострим поглядом. Консьєржка спересердя вдарила себе кулаком у груди і вигукнула:

— Кажу вам, я нічого не знаю! — заприсяглася вона.

Потім, заспокоївшись, додала улесливим голосом, яким звертаються до людини, бажаючи приховати від неї правду:

— На мою гадку, в нього дуже щирі очі... Ви одружитеся з ним, моя люба, можете мені повірити!

Жервеза витерла чоло мокрою рукою. Вона витягнула з води наступну одежину, знову киваючи головою. Якусь мить жінки мовчали. Затихла й уся