Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

я слухала, як сорокарічна пані з Адлерсгофа, яка втратила дім і тепер знайшла прихисток тут, у домі своєї матері, розповідала про пережите бомбардування. Фугасна бомба розірвалася в саду її сусіда, перетворивши і її хату, плід заощаджень, на купу трісок. Її ж угодована свиня під часу вибуху підлетіла аж до крокв. «Після того з неї вже нічим було поживитися». Сусідське подружжя теж віддало богові душу. Поміж уламків дому та в садовій грязюці шукали їх обох — точніше, те, що від них лишилося. А от похорон був пристойним. Чоловічий хор кравецької гільдії співав під час церемонії. Втім, скінчилося все хаосом: сирени втрутилися в урочисту «Lied von Gottes Rat»[1]. Гробарям довелося кинути труну. Було чути, як заторохтів її вміст. І нарешті апогей, — оповідачка захихотіла завчасно, хоч поки що її історія звучала не надто кумедно: «І от ви тільки уявіть! Через три дні дочка порпається в саду й шукає, чи зосталося щось придатне до їжі, і раптом за бочкою з дощівкою знаходить справжнісіньку руку свого тата».

Дехто реготнув, але більшість мовчала. Чи підховала вона потім ту руку?

Повертаюся до мого підвального реєстру. Навпроти, загорнутий у ковдри, сидить літній пан, спітнілий від гарячки, торговець за професією. Поруч його дружина, котра по-гамбурзьки ш-парко й акцентовано вимовляє «ш», а також їхня вісімнадцятилітня дочка, яку вони наче навмисне кличуть «Ш-тінхен». Далі — блондинка, потрапила сюди недавно, її ніхто не знає; сидить, тримаючись за руки зі своїм так само нікому не знайомим співмешканцем. Кволий поштовий радник із дружиною; вона всюди й завжди тримає в руці протез — ногу, виготовлену з нікелю, шкіри та дерева. Недовершена П’єта. А їхній одноногий син лежить (чи то вже лежав, хтозна) в бреславському військовому лазареті. Поруч, горбатий, наче гном, у кріслі зіщулився доктор хімічних наук із лимонадної фірми. Далі родина швейцара в складі матері, двох доньок і онука, що лишився без батька. Ще далі — Ерна та Генні з пекарні, які більше не можуть повернутися додому, тож мешкають у свого працедавця. Бельгієць Антуан із чорними кучерями, який вдає із себе пекаревого підмайстра і, здається, щось крутить із Генні. Економка господаря, яка тут залишилася і, всупереч усім приписам щодо повітряних нальотів, тримає на руках старенького фокстер’єра. І нарешті я сама: бліда білявка, незмінно в одному й тому самому випадково вцілілому зимовому пальті; працівниця видавництва, що минулого тижня закрилося й відпустило всіх працівників «до подальших розпоряджень».

Крім того, ще кілька інших людей, непомітних і безбарвних. Ми — сміття, що виявилося не потрібним ані на фронті, ані в ополченських загонах Фольксштурму[2]. Декого бракує. Пекаря, котрий єдиний у домі має червоний проїзний третього ступеня, а тому поїхав на свою земельну ділянку, щоб закопати там срібло. Немає також панни Бен, поштової працівниці, незаміжньої та зухвалої; скориставшись паузою в нальотах, вона помчала по сьогоднішній випуск газети. Бракує також іще однієї жінки, яка зараз у Потсдамі: поїхала туди, щоб поховати сімох родичів, загиблих під час великого нальоту. Немає також інженера з четвертого поверху, його дружини та сина. Минулого тижня він сів на баржу, яка мала безпечно доставити його разом із меблями по Середньонімецькому каналу до Брауншвайґа, куди перебралося його оборонне підприємство. Всі сили пробиваються зараз у центр. Мабуть, там уже небезпечно багато людей. Хіба що янкі вже теж там. Ми тепер нічого не знаємо.

Північ. Електрики нема. Наді мною чадить гасова лампа. З вулиці чути голосне гудіння, воно наростає. Спрацьовує хустинковий забобон. Усі зав’язують носи й роти наперед підготовленими хустинками. Примарний турецький гарем, галерея напівприкритих посмертних масок. Живі лише очі.

Субота, 21 квітня 1945, друга ночі

Бомби; стіни захиталися. Мої пальці, що вчепилися в ручку, і досі тремтять. Я спітніла, наче після важкої праці. Раніше я їла в підвалі грубі скибки хліба з маслом. Але після того разу, як бомба влучила в мій дім і вночі я допомагала відкопувати людей з-під завалів, мене не полишає страх смерті. Симптоми щоразу однакові. Спершу пітніє біля коренів волосся, тоді щось ніби дірявить мені спинний мозок, у горлі починає дерти, в роті пересихає, а серце вибиває синкопи. Очі втуплюються в ніжку стільця навпроти і закарбовують у пам’яті всі його точені потовщення і виступи. Якби ж я могла молитися. Мозок чіпляється за фрази, уривки речень: «Минай цей світ, нічого він не варт…[3] І жодна волосина… без волі його…[4] Noli timere… Не бійся». Аж доки бомбардування припиняться.

Ніби за командою, всі почали гарячково молоти язиками. Реготали, перекрикували одне одного, відпускали жартики. Панна Бен вийшла наперед із газетним аркушем і зачитала промову Ґеббельса з нагоди дня народження фюрера (дата, про яку більшість уже не думає). Вона читала з особливими інтонаціями, під’юджувальним і саркастичним тоном, якого ми тут раніше не чули: «Золоті поля пшениці… Люди, які живуть у мирі…» «Ага, коли б не так», — сказав берлінець. І додав: «Непогано б». Солодкі звуки, яких уже ніхто не слухає.

Третя ночі, підвал дрімає. Кілька разів лунали сигнали відбою, але потім знову і знову нова тривога. Бомб не було. Я пишу, бо від цього стає ліпше, це відволікає. Ґерд має це прочитати, коли повернеться, — якщо взагалі повернеться. — Ні, останнє викреслю, не хочу наврочити.

Молода дівчина, подібна на хлопця, підкралася до мене і спитала, що я пишу. «Та нічого такого. Різні особисті дрібниці, щоб було чим зайнятися».

Після першої хвилі бомбардувань з’явився наш «Зиґізмунд» — літній пан із сусіднього дому, якого вигнали з його підвалу. Може, якраз через те, що він без упину торочить про нашу перемогу (звідси і прізвисько, яке ми йому дали[5]). Зиґізмунд і справді вірить, що порятунок близько, а наша перемога неминуча, бо «отой» (так ми тепер називаємо А. Г.) напевно знає, що робить. Отож, доки Зиґізмунд балакає, сусіди по стільцях мовчать і багатозначно перезираються. Ніхто не наважується суперечити. Та й хто сперечатиметься з божевільним? До того ж божевільні бувають небезпечними. Лише дружина портьє гаряче йому підтакує і крізь міцно стиснуті зуби цідить, що на «отого» можна покластися, як на самого Бога.

Дев’ята ранку, я в мансарді (усі мої припущення про час дуже приблизні; звірити його з годинником я не можу, тож живу поза часом.) Сірий ранок, надворі мжичка. Я пишу на підвіконні, що слугує мені за бюрко. Десь по третій просигналізували відбій. Я зняла сукню і