Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Знак біди 📚 - Українською

Читати книгу - "Знак біди"

248
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Знак біди" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 85
Перейти на сторінку:
прижене корову, тоді він, хоч-не-хоч, змушений буде взятись до роботи. Тоді вже доведеться тягати воду, мити поросяткові картоплю, товкти крупу. Тоді вже не побудеш у тиші наодинці з думками — Степанида не дасть байдикувати.

Петрик зробив з поруділого шматка газети величеньку самокрутку, старанно зав’язав шкіряного капшука із засмальцьованими зав’язками; прикурювати, однак, треба було йти до хати, шукати вуглину у приску. Десь трохи ще було сірників, але Степанида їх приховала, заощаджуючи про всяк випадок. Звісно, де тепер візьмеш тих сірників? У містечку вся торгівля спустила дух, дві крамниці ще влітку розтягли свої ж, поки німецька влада чухалася, нічого не залишилось ні в сільпо, ні в сільмагові. Він теж ходив із двічі (Степанида погнала), та не дуже нажився — з перекинутої залізної бочки за крамницею націдив бутель смердючого гасу з іржавою гущею на споді. Не який набуток для господарства, та прийде осінь, зима — знадобиться. Гірше он — солі нема, а без неї багато не з’їси. Та чи тільки солі бракує? Чи не найгірше, що немає коня.

Тільки-но Петрик обернувся, щоб відійти од криниці, як угледів за плотом корову — Бобовка чухрала до воріт чомусь навпрошки[9] по картоплиську з боку лісу, а не як завжди — дорогою, і за нею в розхристаній ватянці трюхикала Степанида. Хустка її збилася набік, на лобі стирчав сивуватий віхоть волосся. Петрик з мовчазним запитанням дививсь на жінку — було ще рано, Бобовку ще треба було пасти до вечора. Але, мабуть, щось сталося, і він підійшов до воріт і витягнув поперечку, щоб пропустити корову.

— Німці, Петрику...

— Га?

— Німці, кажу! Там, на гостинці. Міст лагодять.

— Міст?

Це була новина, Петрик такої не чекав. Може, тільки тепер він зрозумів, як добре було тут без мосту і яка загроза насувалася на хутір разом з тим мостом.

— Кепська тоді справа.

— Ще й яка кепська. Наїхало німців, наші містечкові з підводами, колоди возять. Щось треба робити! А то приїдуть, загребуть усе. Як жити тоді?

— Ая. Тільки що ж робити? — спантеличено спитав Петрик.

Добро хоча б поховати. Корівку в лісі прив’язати б. А кабанчика?..

Кабанчика, їхнього підсвинка, звісно, до сосни не прив’яжеш, його годувати треба. А курей? Не який, звісно, з тих курей пожиток та без них хазяйство — не хазяйство. Що було діяти, куди все це подіти?

— Найбільше за кабанця боюсь, — втомлено сказала Степанида, поправляючи хустку. — Заберуть. Такий славний кабанчик. Неперебірливий.

— До сала вони ласі. Матка — шпек! Матка — яйка! — сказав Петрик, який ще з тієї війни чимало наслухався про німців.

— Я думаю — сховати треба. Ось іди сюди! — потягла вона його у глиб двору.

Вони обійшли комірчину, минули дривітню[10] зі старою гудзуватою колодою, перелізли через жердину в городець. Тут за прив’ялими лопухами та заростями кропиви під низько навислою стріхою комірчини стояла злиденна повітка[11]. Вона здавна пустувала без жодної потреби, і в неї стягували всілякий господарський мотлох, викинути який було шкода, а в хаті він заважав. Сюди рідко коли заглядали, хіба що по яйця — коло дверей у соломі неслися часом кури, і зараз тут лежали два жовті несвіжі поклади.

— Що, коли сюди його? — казала Степанида, ширше розчиняючи низькі дверцята. — Він же тихенький, може, не знайдуть.

Знайдуть чи ні — хтозна, та Петрик за довге подружнє життя звик слухатися жінки, вона була не з дурних, а головне, завжди знала, чого хотіла. І хоч турбота про те поросятко була в Петрика не найбільшою, він старанно узявся лаштувати йому новий сховок. Насамперед повитягував з повітки щільно напханий туди мотлох: якісь дрючки, зашкарубле від мішанки, обгризене свиньми корито, поламані колеса і давню, може, ще дідівську, соху[12] з геть заіржавілими лемехами[13]. Попоравшись півгодини, старим ящиком та дрючками відгородив якось невеличкий закуток, приніс із клуньки[14] соломи, не підрівнюючи її, щоб не дуже було видно, понапихав її в загороду. Степанида тим часом тихенько вивела з хлівця гожого їхнього кабанця, почісуючи його за вухами.

— Коцю, коцю, сюди, цо-цо-цо-цо-цо... Тепер сюди. От гарна коця...

«Як дитину», — подумав Петрик, пропускаючи у дверцята кабанчика, який, тихо порохкуючи, старанно обнюхав поріжок, солому і слухняно влаштувався у своєму лігвиську, звісно, й не підозрюючи про небезпеку, що над ним нависла. Справді, це був сумирний кабан, дуже не хотілося б втратити такого. «Може, ще якось і вціліє, як матиме бодай маленький свинячий розум», — подумав Петрик.

— Ну ось! — спокійніше сказала Степанида. — Все-таки не перед очима. Нехай лежить.

Вони вийшли на подвір’я, де з тривожним чеканням у сумовитому погляді стояла Бобовка, а біля її ніг ходили дві рябі курки.

— А як же курей? — сказав Петрик.

Курей також треба було прибрати кудись подалі з очей, та де сховаєш дурну курку? Тихо вона не вміє, а знісши яєчко — закудкудакає і тим себе згубить. Та що там кури, ще більше шкода корівку, коли б на неї першу не звалилася біда із-за мосту.

— Може, в Берестівку одвести? До Маньки. То ж таки далі від містечка, — невпевнено пропонував Петрик. Але Степанида одразу не погодилась:

— О ні. Бобовку я на чужі руки не віддам.

— А як же тоді?

— В Овечу Балку. На мотузок чи спутати. Нехай ходить.

— А вночі?

— А вночі, може, не будуть... Вони ж удень заходять частіше.

Слабка то була надія на ніч, однак інакше, мабуть, не вийде, і Петрик покірно промовчав.

Осінній день непомітно наближався до свого скону, потроху смеркалося, хоч було ще видно. Стривожена Степанида все не квапилась доїти Бобовку, яка постояла, зітхнула й, не дочекавшись господині, стала поскубувати попід тином — доїдати не доїдене в полі. Петрик раз у раз завбачливо поглядав на стежку за ворітьми та на гостинець, думав: чи не прийдуть німці? І все слухав, намагаючись у вечірній тиші впіймати чужий підозрілий звук, аби відчути небезпеку. Та, як і завше, на стежці і на гостинцеві було зовсім порожньо, довкруж у похмурому осінньому просторі запановувала вечірня тиша. Тільки вітер невтомно теребив поруділе листя лип, сипав ним додолу, в город за тином, посипав стежину, зелений моріг на подвір’ї. Петрик витяг відерце води з криниці й поставив перед Бобовкою. Але та вмочила писок і

1 ... 4 5 6 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак біди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знак біди"