Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий 📚 - Українською

Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

431
0
12.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Двічі по десять: обличчя і голоси" автора Іван Рябчий. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 39
Перейти на сторінку:
щодо фламандців. У Бельгії не було прем’єра-франкофона протягом 35 років! Фламандців більше, вони заможніші. Отакий парадокс: фламандці керують державою, але націоналізм не згасає, його живить історична пам’ять.

Під час мандрів мені здалося, що Бельгія — толерантніша країна, ніж, скажімо, Франція. Такого культу африканського мистецтва я ніде не бачив. Це мені тільки здалося чи це справді так?

Я, наприклад, живу в дуже простому кварталі, де багато турків і марокканців, які приїхали в Бельгію в 1960—1970-х роках. Чимало «чорних» кварталів. А є й заможні квартали, такі, як фламандомовний Уккле — там ви емігрантів не зустрінете.

У Брюсселі франкофони переважають, та все ж це полікультурне місто, подекуди аж надто полікультурне. Цю вишукану суміш відчуваєш одразу. На вулицях Брюсселя можна почути будь-які мови, а тут, у Києві — лише російську та українську. Брюссель — дуже космополітичне місто.

Мабуть, велику роль відіграла й присутність європейських інституцій…

Аякже! Прикро лише, що, аби збудувати Євроквартал — величезну сучасну будівлю в самому центрі, — зруйнували кілька старовинних вулиць із усіма будинками.

Статус «європейської столиці» дає шанс передусім для французької мови. Адже чиновники змушені знати французьку, часом навіть користуватися нею. Це — величезний плюс. Уявіть лише, що сталося б, якби столиця ЄС була в Лондоні…

Бельгійська література — так само мультикультурна, як і країна. Можна зустріти авторів в’єтнамського, італійського, американського, німецького походження, не кажучи вже про арабів і турків.

Справді, імміграція дала Бельгії чимало політичних і культурних діячів. Знаєте, я вірю в позитивність взаємного пливу різних культур. Це нас тільки збагачує.

На мою думку, нині йдеться радше про європейську літературу. Авжеж, митці вважають себе бельгійцями, але їхні твори — це твори загальноєвропейського змісту і значення. Тим паче, що Бельгія — відносно штучна країна, власне «нації» у нас ніколи не було. Хоч як це парадоксально, саме це дає бельгійським письменникам велику внутрішню свободу. Філософ Сімон Лейс казав про це так: «Наче мураха на хоботі слона». Абсолютна свобода…

Тоді чи правильним буде таке порівняння: бельгійська література — це портрет-мініатюра європейської літератури?

Переважна більшість молодих письменників багато подорожує. Це такий собі продукт програми «Еразмюс», яка надає можливість європейській молоді навчатися і творити в різних країнах світу. Є бельгійські письменники, які взагалі не живуть у Бельгії. Ґреґуар Поле — в Барселоні, Діана Мьор — у Берліні, Бернар Кіріні — в Діжоні, Франсуаза Лаланд — у Тунісі…

У бельгійській літературі завжди спостерігалося явище вагадла — від бажання бути якомога ближче до Парижа; так було в 30-х роках минулого століття, коли казали, що «Бельгія — це ніщо, ми не хочемо вивчати фольклор, не хочемо бути провінційними»; доходило до того, що події в їхніх творах ніколи не відбувалися в Бельгії. Навпаки, в 1970-х роках усі почали казати: «годі, ми ж звідси, тут наше коріння, треба писати про цю землю, хоч ми й націоналісти!» Нині ж головна тенденція оновлення бельгійської літератури — її особливий погляд на Європу.

День, 30 березня 2012 року

Ерік-Емманюель Шмітт

У різних країнах одну й ту саму п’єсу можна зіграти по-різному

Éric-Emmanuel Schmitt

Ерік-Емманюель Шмітт народився неподалік Ліона в мальовничому, дуже зеленому містечку Сент-Фуа. З дитинства захоплювався філософією, а одного дня хлопчик потрапив до театру на виставу «Сірано де Бержерак» — відтоді маленький Ерік мріяв про кар’єру драматурга. Він узявся до писання, і всім його мріям судилося здійснитись — однак трохи пізніше. Захистивши дисертацію про видатного просвітника Дені Дідро (згодом Шмітт присвятить йому не одну п’єсу), він пішов на військову службу, слідуючи шляхом ще одного свого улюбленця — Антуана де Сент-Екзюпері. Як і автор «Маленького принца», Ерік волею випадку залишився на самоті в пустелі Сахара. Містичне видіння — фраза «Все виправдано» — посіла його думки. І Шмітт зрозумів — треба залишити все і писати! Так і вчинив.

У 1990-х роках постановки за п’єсами Шмітта «Ніч у Валонях», «Відвідувач», «Загадкові варіації» миттю перетворили автора на зірку міжнародного масштабу. У «Варіаціях» зіграв Ален Делон, а 1998 року Жан-Поль Бельмондо грав у спеціально для нього створеній п’єсі «Фредерік, чи бульвар злочину».

У 2001 році з п’єсою «Месьє Ібрагім, або квіти Корану» почався новий період у житті Шмітта. Він став віддавати перевагу прозі. «Цикл про невидиме» з кількох повістей став одним із найуспішніших літературних проектів 2000-х років. Кожна з повістей розглядає одну зі світових релігій.

Шмітт — мов диригент — майстерно вправляється одночасно у прозі, драматургії, кіно (зняв уже дві успішні стрічки за мотивами власних текстів) і мюзиклі.

У 2008 році Е.-Е. Шмітт прийняв бельгійське громадянство, а 2012 очолив паризький Театр на Лівому березі. Відтоді більшість його текстів пишуться в потязі між Парижем і Брюсселем. Того ж 2012 року Шмітта було прийнято до лав Королівської академії французьких мови та літератури Бельгії.

Шмітт прибув до України в 2013 році з нагоди виходу збірки оповідань «Мрійниця з Остенде» (переклад Зої Борисюк). Спеціально до його приїзду в «Молодому театрі» поставили «Загадкові варіації» — один із найбільших театральних успіхів драматурга. Що й казати, вистава мала шалений успіх і досі користується популярністю серед глядачів.

Ми зустрілися в готелі «Прем’єр-палац» біля барної стійки. Що я до цього про нього знав? «Оскар і пані в рожевому» — чуттєва історія, розказана засобами літератури, театру і кіно, та (як на мене) надто вже солодкава. Хоча в інтерпретації Аліси Фрейндліх в однойменній моновиставі цей текст постав у геть іншому — сказати б, вищому — вимірі. Ще я знав на той час історію про «Месьє Ібрагіма…». Цей текст я щиро вподобав через свою давнішню симпатію до Ісламу (та й кінематографічна версія твору була на висоті — Омар Шариф прикрашає собою будь-яку картину).

Тепер я мав змогу не лише побачити зірку європейської літератури, а й потиснути Шміттові руку та помордувати його своїми запитаннями. Я знав, що Шмітт захищав ди­сертацію з філософії, тож дуже переживав за наповненість нашої розмови. Але…

Переді мною сиділа щира людина, яка вміла подобатися, не добираючи поз, не вдаючи з себе когось — людина, яка досить вдало була собою, а більше ніким. Шмітт із посмішкою сприймав будь-яке запитання, багато сміявся, вміло спрямовував бесіду в потрібне саме йому річище. Словом, поводився як справжній Маестро.

Під час розмови я тихо заздрив. Звісна річ, по-білому. Драматург розповідав, що, відколи мешкає в Брюсселі, а працює в Парижі,

1 ... 4 5 6 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"