Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий 📚 - Українською

Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

431
0
12.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Двічі по десять: обличчя і голоси" автора Іван Рябчий. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 39
Перейти на сторінку:
то пише переважно в потязі — і мені пригадався цей комфортний потяг і складене там оповідання, яке так і не побачило світу…

Згодом мені судилося чимало працювати з текстами Шмітта — збірку «Двоє добродіїв із Брюсселя» я перекладав у резиденції на Півдні Франції. Багато їздів заповідником Камарґа та Лазурним узбережжям — і писав. Справдилося те, про що я таємно мріяв під час нашої розмови. А ще «Двоє добродіїв…» стали доброю школою з написання новел: чіткий сюжет, приголомшлива розв’язка, прозоре розмежування дії (короткі речення) та описів і міркувань (довгі фрази). А п’єса «Загадка Айнштайна», з якою працював пізніше, допомогла знайти відповіді на складні запитання, суголосні нашому непростому часу: де межа патріотизму і що таке справжній націоналізм?

Багато хто не сприймає Шмітта — мовляв, це «попсовий» автор. Авжеж, це масліт, а проте — якісний масліт, який можна (і треба!) радити школярам і домогосподаркам не лише як спосіб розрадитися книжкою, а й як нагоду замислитися над важливими проблемами. Бо Шмітт дає відповіді. А якщо зазирнути глибше — побачимо в його текстах і інший шар, філософський, приступний тльки фахівцям.

Я — войовничий гуманіст!

Месьє Шмітт, цікаво, з чим ви асоціювали Україну до приїзду в Київ?

Україна для мене — свого роду музичний пейзаж. Остання частина «Картинок з виставки» Модеста Мусоргського — «Богатирські ворота». Я ніби чую цю врочисту музику в оркеструванні Моріса Равеля. Щоразу, коли їду в якусь країну вперше, уявляю її у вигляді мелодії. Треба сказати, що музику я слухаю так само багато й часто, як пишу й читаю. У мене музичне життя.

Ваша остання (в часі) книжка — збірка новел «Двоє добродіїв із Брюсселя» вийшла в період гучних дебатів щодо прийняття у Франції відомого закону про дозвіл одностатевим партнерам одружуватися й усиновляти дітей. Чому взялися за цю тему? Мода?

О ні! Ця проблема набагато старша, ніж сама мода! Я хотів показати різницю між гомосексуальною та гетеросексуальною парою. Головна сцена — вінчання в церкві. Перед вівтарем справжні наречений і наречена — хлопець і дівчина, а в глибині собору два чоловіки, схиливши коліна і сховавшись від чужих поглядів, услід за парою, що вінчається, повторюють слова присяги та обмінюються обручками. Далі я показую, як кожна з пар зіштовхується з різними труднощами. Пара «чоловік—жінка» не в змозі впоратися з проблемою подружньої зради, тоді як для двох чоловіків такої проблеми не існує. При цьому вони мусять миритися з життям маргіналів. Для пари «чоловік—жінка» справжнім щастям є народження дітей. А пара «чоловік—чоловік» живе в повному розпачі, оскільки мати дітей вони не можуть. Та ось у гетеросексуальної пари з’являється дитина… І пара «чоловік—чоловік» стає її таємними батьками. Ця книжка відразу «ввійшла в моду». Але я писав новелу безвідносно до того, що відбувається у Франції. Мої герої не вимагають права взяти законний шлюб — вони вигадують власний, такий, яким його уявляють. І обставляють його, наче спектакль.

Ваші п’єси, ваші тексти ставили в багатьох театрах різні режисери, як знамениті, так і початківці. Чи бувало так, що та або інша постановка вам категорично не подобалася, — аж до бажання її заборонити?

Письменник-драматург мусить змиритися з тим, що в театрі його твір — лише одна зі складових майбутнього сценічного твору. Якщо ж автор вважає, що текст — це головне і відступати від нього не можна, то краще взагалі не писати п’єс. Драматург лише бере участь у створенні живої вистави. Одного разу мене і знаного письменника, нині лауреата Нобелівської премії, Жана-Марі Гюстава Ле Клезіо запросили до знаменитого французького інтерв’юера Бернара Піво. Наприкінці ефіру Піво запитав у Ле Клезіо: «Чи не хочете написати п’єсу, як пан Шмітт?» — «Що ви! — відповів Леклезіо. — Не хочу, щоби мене позбавляли моїх текстів!» І це правда: постановники, по суті, позбавляють драматурга його текстів… Леклезіо мав рацію. Але з цією втратою треба змиритися.

З моїми п’єсами різне бувало. Траплялися бездарні постановки, які підтверджували мою авторську невпевненість у тексті. Інколи я вгадував, і спектакль виходив саме таким, як я й припускав. Мене засмучує, коли спектакль є гіршим, ніж мій текст, але я не роблю з цього трагедії. До того ж, подорожуючи світом, знайомлячись із різними театрами і глядачами, я переконався: моя думка не має аж такого великого значення. Візьмімо для прикладу одну з моїх п’єс — «Лібертен». Головний герой, Дені Дідро, працює над статтею для енциклопедії. Його увага постійно відволікається на жінок — коханку, дружину… Після прем’єри в Парижі глядачі були в захопленні. «Прекрасно!.. Тонко!.. Дуже по-французькому!..» — ось у загальних рисах коментарі паризької публіки. Чотири місяці потому я опинився на прем’єрі цієї ж вистави в Цюріху, у величезному театрі Шаушпільгаус. Він більший за Комеді Франсез. Постановка мене шокувала! Ніби навмисне випнуто всі слабкі місця п’єси, монологи промовлялися ледь не механічно. Для парижанина таке — жахіття! Коли спектакль закінчився, я вибіг із залу і сховався в коридорі. Але від глядачів почув те саме, що і в Парижі: постановка вдала! Так, мені не сподобалося. Але режисер ставив спектакль із урахуванням менталітету місцевої публіки, тож не помилився.

І все ж, яка постановка на основі вашого тексту видалася Вам найкращою?

«Найкращих» постановок не буває. У різних країнах одну й ту саму п’єсу можна зіграти по-різному. Все залежить від національних особливостей: вдала для Парижа постановка може провалитися, скажімо, у Києві. І навпаки. Наші театральні традиції виткані з різних течій і мають різну енергетику. Росіяни грають і серцем, і головою, і тілом. У Франції ж схильні грати переважно головою, зрідка — серцем. І практично ніколи — тілом. У Німеччині грають тільки головою й серцем, але не тілом.

З ким із відомих акторів Франції ви товаришуєте?

О! В моєму житті були великі зустрічі! Ще 1996 року мою п’єсу «Загадкові варіації» поставили спеціально для Алена Делона. Раніше він був тільки кінозіркою. У тій постановці грав також Франсіс Юстер. Це — найближчий мій товариш. Він дотепер грає в театрі, яким я керую. Жан-Поль Бельмондо зіграв у моїй п’єсі «Фредерік, чи Бульвар злочинів». Він заявляв тоді, що прощається зі сценою. Але в «прощання» Бельмондо вірити не можна. Не можу не згадати й чудову акторку Даніель Дар’є, яка зіграла в «Оскарі й Рожевій дамі» у 86 років! Це — дивовижна жінка! Ще моя бабуся дивилася фільми за її участі.

1 ... 5 6 7 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"