Читати книгу - "1793"

Церква Святої Марії — така ж каліка, як і Кардель. У рік його народження іскра з пекарні розпалила страшну пожежу, що проковтнула й перетворила на попіл двадцять кварталів. Збудована Тессіном дзвіниця тоді провалила гіпсове склепіння церкви. Минуло вже тридцять років відтоді, а на вежі досі немає шпиля.

По той бік хвіртки — цвинтар. Карделю здалося, що в цій тиші мерці з могил спостерігають за ним. Аж тут тишу порушив якийсь звук. Спершу в темряві він навіть не зрозумів, що то за звук, не добрав, що звук має людську природу. Схоже було на гавкання собаки десь під землею. Аж потім Кардель помітив на стежці, що йшла через церковне подвір’я, якусь фігуру, і збагнув, що то людина кашляє в хустинку.

Кардель непевно застиг, не знаючи, що робити далі. Незнайомець подолав напад кашлю і повернувся до Мікеля. За спиною чоловіка світилося вікно, і Кардель бачив лише силует, тоді як його освітило повністю.

Незнайомець заговорив, спершу тихо, майже пошепки, але з кожним словом все гучніше.

— То це ви знайшли мерця. Кардель.

Кардель безмовно кивнув, вирішивши спершу подивитися, куди далі поведе ця неочікувана розмова.

— Поліцейський не зміг мені сказати вашого повного імені. Точно ж не Кардель.

Мікель поволі стягнув промоклого капелюха з голови й уклонився.

— Хай би краще було так. Жан-Мішель Кардель, якщо ваша ласка. Побачивши свого первістка, мій тато, мабуть, не тямився від амбіцій і надій. Як бачите, нічого з того вже не залишилося. Усі звуть мене Мікель.

— Скромність — теж чеснота. Якщо ваш батько цього не розгледів, це його хиба.

Незнайомець ступив кілька кроків і став так, щоб освітило і його обличчя.

— Мене звати Сесіл Вінґе.

Кардель швидко зміряв його поглядом і зазначив, що він молодший, ніж здавалося з голосу. Одяг охайний, хоч і старомодний. Чорний камзол, звужений на талії, з високим коміром. Жилет з майстерно вишитим візерунком. Чорні оксамитові штани з пряжками на колінах. Біла краватка. Довге смолисто-чорне волосся зібране ззаду червоною стрічкою. Обличчя страшенно бліде, ніби аж світиться.

Вінґе високий і худий, неприродно худий. Кардель абсолютно не такий. Він з тих чоловіків, яких можна зустріти скрізь на вулицях Стокгольма, які зарано розпрощалися з молодістю, пережили голод і клопіт, втратили здоров’я. Мікель удвічі ширший у плечах за Вінґе, по-військовому грубий, масивний торс випирає з-під одягу, ноги схожі на колони. Вуха витерпіли стільки ударів, що хрящі вже ніби закам’яніли.

Кардель зніяковіло закашлявся під уважним Сесіловим поглядом. Чомусь склалося враження, ніби той огледів його з голови до п’ят — а між тим Вінґе навіть не поворухнув головою. Кардель інстинктивно повернувся ліворуч, щоб приховати свою ваду.

Здавалося, Вінґе ця незручна мовчанка анітрохи не бентежить. А от Кардель почувався неприємно і конче мав щось сказати.

— Я там на пагорбі зустрів поліцейського. Ви теж працюєте в Індебету, в поліцейському управлінні?

— І так, і ні. Можна сказати, що я позаштатний співробітник. Мене сюди послав поліцмейстер. А ти, Жане-Мішелю? Що тебе привело до трупарні Святої Марії Магдалини цієї ранньої пори? Я сказав би, що вчора ти достатньо зробив для покійного.

Кардель сплюнув уявну тютюнову жуйку під ноги, щоб виграти собі трохи часу, бо розумів, що ніякої притомної відповіді він не має.

— Гаманець загубив. Подумав, що він міг зачепитися за тіло, коли я тягнув його на сухе. Грошей не багато, але все одно варто було пройтися, що як…

Вінґе трохи помовчав, перш ніж відповісти.

— Я теж прийшов оглянути труп. За ці кілька годин його, певно, вже помили. Зараз іду поговорити з гробарем. Ходімо зі мною, Жане-Мішелю, побачимо, чи знайдеться твій гаман.

Постукали у двері гробаревого помешкання — однієї з хатинок під церковною стіною. Той відчинив. Старий, низенький, ноги криві, згорблений, на спині з одного боку горб. Говорить з німецьким акцентом.

— Пан Вінґе?

— Так.

— Мене звати Дітер Швальбе. Ви прийшли через покійника? Маєте ще трохи часу. Перед вранішньою службою священник його поховає.

— Покажи нам, куди йти.

— Зараз.

Швальбе сірником запалив дві лампи. Доглянута кицька на столі полизала лапу, почухала за вухом. Швальбе подав одну лампу Карделеві, зачинив за собою двері й пішов попереду гостей до низької будівлі на іншому боці цвинтаря.

Перш ніж відчинити двері, Швальбе підніс пальці до рота й коротко свиснув.

— Щурі. Краще я налякаю їх, ніж вони налякають мене.

Усі кутки кімнати заставлені різним мотлохом. Коси й лопати, старі й нові труни, шматки надгробків, що відкололися через мороз.

Труп, обмотаний плащем, лежить на низькій лаві. У приміщенні прохолодно, але добре чути запах смерті.

Гробар рукою показав на залізний гак, куди Кардель повісив лампу. Швальбе схилив голову, склав руки й зніяковіло переступав з ноги на ногу. Видно було, що він чимось занепокоєний. Вінґе запитально глянув на старого:

— Щось іще? Я маю багато роботи й мало часу.

Швальбе втупився у земляну долівку.

— Якщо довго копаєш могили, починаєш помічати те, чого не помічають інші. Мертві хоч і не можуть говорити, але мають інші способи висловитися. Цей, що тут лежить… Він розлючений. Я ще такого ніколи не відчував. Від такої люті може каміння на стінах кришитися.

Кардель був вражений гробаревою забобонністю. Він мало був не перехрестився, але рука застигла на півдорозі, коли Мікель побачив скептичний погляд Вінґе.

— Ознака мертвого — те, що воно більше не живе. Свідомість покинула тіло, і ніхто не знає, де вона зараз, і нам залишається лиш сподіватися, що в кращому місці від того, яке покинула. А те, що залишилося, не відчуває ні дощу, ні сонця. Не існує більше нічого, що ми могли б зробити і що б йому не сподобалося.

На невдоволеному обличчі Швальбе легко можна було прочитати, що він має купу заперечень. Він хмурить свої густі брови й навіть не думає іти.

— Не можна ховати людину без імені. Тоді дух її не заспокоїться. Може, дасте йому якесь ім’я, тимчасове, поки дізнаєтеся справжнє?

Вінґе якусь мить подумав, і з виразу його обличчя Кардель зрозумів: Сесіл знайшов найшвидший спосіб позбутися гробаря.

— Думаю, і нам буде легше, якщо якось його назвемо. Маєш якусь пропозицію, Жане-Мішелю?

Кардель не чекав на таке запитання, тож нічого не відповідав. Гробар тактовно кашлянув.

— Є ж такий звичай, що нехрещеним дають ім’я короля, так?

Карделя аж затрусило. Він ніби виплюнув ім’я, як якусь гидку на смак їжу:

— Ґустав? Хіба бідолаха мало ще натерпівся?

Швальбе зморщив чоло.

— Тоді, може, якийсь із ваших Карлів? Маєте їх аж дванадцять, є з кого вибрати. Карл по-вашому