Читати книгу - "Замирення"

Якось-то, саме з цієї вигідної для спостережень позиції, він був розгледів щось величезне, що хлюпотіло собі у водах ген за мілинами-банками, таку собі мовби тінь — тінище! — якусь сірість, але настільки густо-сіру, що вимальовувалися навіть обриси чогось товстелезного й гладенького на тлі водної синяви. Навіть подивившись у бінокль, Сол не спромігся визначити, що то було за створіння або чим воно могло обернутися, якби він повитріщався на нього досить довго. То так і не переконався зрештою, чи не розсипалося воно тисячею істот, виявившись зграєю якоїсь риби, а чи, можливо, змінилася різкість світла — і воно щезло як омана зору, звичайна оптична ілюзія. Коли порівнювати з тим, що було п’ять років тому, то тепер він таки дійшов душевної рівноваги там, де мав доти напруженість між тим, що він міг, а чого не міг знати навіть про тутешній, земний світ. Нині йому не потрібні були більші тайни за ті моменти, коли світ видавався десь таким дивовижним, яким бував у його колишніх проповідях. Оце й маєш добру бувальщину, якраз підхожу, щоб розповісти там, у сільському барі, бо ж саме таких бувальщин і сподіваються від маячних доглядачів — якщо взагалі чогось від них сподіваються.

— Оце ж тому все це й цікавить нас: і як налаштована тут лінза, і як це співвідноситься з усією бувальщиною про обидва маяки, — сказала Сьюзен з-за його спини. Очевидячки, цим вона вивершила бесіду, яку досі провадила з Солом, навіть за його відсутності поруч неї, і начебто ще й вірила, ніби він їй відповідав. А позад неї вихитувався Генрі: от-от упаде опукою, дарма що уже вкотре проходив цей шлях і мав би досі вже й призвичаїтись, утягтися в це діло.

Коли ж Генрі скинув із себе обладнання й відхекався, то сказав:

— У вас звідси відкривається чудесний краєвид!

Проказував він цю фразу щораз, то Сол уже й перестав чемно йому відповідати — взагалі відповідати перестав.

— А як довго пробудете ви тут цього разу? — поцікавився Сол.

Цей останній їхній наїзд протривав уже два тижні, й доглядач маяка все відкладав це запитання, побоюючись невтішної для себе відповіді.

Затінений погляд Генрі звузився.

— Цього разу нам дали доступ на маяк до кінця року й ще трохи довше.

Голова його, чи від родової, чи ще від якої травми, була постійно схилена праворуч, а коли Генрі говорив, його праве вухо майже торкалося відповідного плеча. Це робило його трохи схожим на робота.

— Я просто хочу ще раз нагадати вам: ви можете торкатися маяка, але ні в якому разі не смійте втручатися в його дію.

Цю засторогу Сол повторював щодня, відколи ці двоє з’явилися тут знову. Адже десь у минулому ці діти мали чудні уявлення про те, що їм можна, а чого не можна робити.

— Розпружтесь, Соле! — мовила Сьюзен, а він аж зубами заскреготав від такої її фамільярності. Адже наприпочатку вони величали його «містером Евансом», і те звертання йому подобалося дужче.

Йому по-дитячому, й навіть дужче, подобалося саджати їх на килимок, що накривав ляду, яка вела до кімнати, де колись містились запаси палива, потрібні для підтримування світла, а з переходом на автоматизацію її переобладнали на спостережний пункт. Приховувати цю кімнату від них було доглядачеві немов заховати від їхніх експериментів якусь комірчину в його розумі. До того ж, коли ці двоє й справді такі спостережливі, за яких самі себе начебто мають, то нехай самі додумаються, що має означати отой несподіваний вигин сходів під самим верхом.

Коли ж Сол допевнився, що вони розташувалися і начебто не мають наміру хоч би які механізми чіпати, він попрощався кивком голови й пішов собі. Вже наполовину спустившись униз, він почув, як там, нагорі мов щось розбилось. Але той звук більше не повторився. Доглядач повагався, а тоді махнув рукою і гвинтовими східцями спустився додолу.

Опинившися долі, Сол заходився прибирати подвір’я, а ще ж треба було дати лад повітці з інструментами, бо там запанував безлад. Не один подорожній дивувався, либонь, зобачивши маячного доглядача, як той тиняється та й тиняється довкола маяка, мов краб-самітник, у якого сусіди вкрали мушлю, але ж, як по правді, й тут, надворі, потрібен був догляд і ще раз догляд, бо, як не дбатиме доглядач про зовнішній стан маяка, шторми й солоне повітря мало-помалу можуть усе зруйнувати. Хоча влітку робити це буває ще тяжче — через спекоту й кусючі мухи.

Коли це гульк! Та дівчинка, Ґлорія, виринула перед Солом, коли той саме оглядав човна, якого тримав за повіткою. Повітка тилом упиралася в гребінь грунту й черепашнику, який простягався паралельно береговій рисі й шерезі скель, що випиналися в море. В години великого припливу море здіймалося аж сюди, побільшуючи припливні калюжі, що кишіли морськими анемонами та зірками, блакитними крабами, слимаками й огірками — теж, звісно, морськими.

Височенька та міцненька, як на свій вік — дев’ять рочків («Дев’ять із половиною!») Ґлорія, бувало, де-не-де й схитнеться, скачучи по цих скелях, але в її юному розумі навряд чи що коли хиталося, й Сол захоплювався цією її рисою. Бо ж його мозок чоловіка середніх літ іноді таки давав невеличкі збої-перебої.

Оце ж вона й знову постала перед ним, кремезненька постать на скелях, убрана, як і годиться, по-зимовому: джинси, светр, а поверх светра куртка з каптуром, міцні чобітки для замашної ходи, — саме тієї миті вигулькнула, коли він, покінчивши з оглядинами човна, пірячив на задвірки грабарку з компостом. І зразу й заговорила до нього. Дівчинка завжди охоче балакала з ним, відколи, десь рік тому, почала приходити до маяка.

— А чи відомо вам, що тут жили мої предки? — сказала Ґлорія. — Мама каже, вони саме тут і жили, де нині маяк маячить.

Голос був у неї, як для такої малечі, глибокий та рівний — аж Сол часом його лякався.

— Та й мої тут жили, дитино, — відповів Сол, вивертаючи свій вантаж на компостну купу. Хоча правда була така, що друга половина його роду становила химерне поєднання алкоконтрабандистів та фанатиків, котрі, як залюбки висловлювався він у барі, «втекли до цього краю від релігійної свободи».

Мить поміркувавши над Соловим твердженням, Ґлорія заявила:

— Але не раніше за моїх!

— А це має яке значення?

Тут він завважив, що пропустив одну