Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Секунда, і я вже не лечу, як птаха, а кочуся, як мішок! У мене врізалися! Врізався! Ось! Той самий… рівнозубий…

Лежу на спині, боячись поворухнутися. Є побоювання, що коли поворухнуся — знову покочусь. А він, той чоловік із кафе, височить наді мною:

— Забилась, льотчице? — відстібає свої, а потім, і мої лижі, тягне до мене руки, допомагаючи підвестися. — Гей, чи язик, при падінні відкусила? — Шолома на ньому немає, тільки окуляри, які він зняв і засунув у внутрішню кишеню куртки. А ось мій шолом він акуратно стягує, і з примружених очей я розумію, що Марк мене впізнав. І усмішка. На всі його рівні тридцять два.

— Вам ще й смішно? А мені ось ні крапельки! — закушую губу і жмурюсь, щоб не показати сліз.

— Чим ударилася? Говори, де болить? — зараз він серйозний, дивиться стурбовано.

— Нога. — роблю крок і негарно верещу, знову приземлившись на засніжену землю, — Вивернула, схоже… — Мою кісточку ніби тисячі голок проколюють.

— Тримай, — у моїх руках опиняються наші лижі. Важкуваті... — А тепер іди сюди. — Він поспішив підхопити мене на руки, а ось пояснити, що відбувається ні!

— Але я живу в іншій стороні… — здивовано киваю за спину.

— Це досить далеко. Мій готель знаходиться ближче.

Марк ніс мене метрів сто, до самого готелю, немов я та лижі зовсім нічого не важимо.

Було так ніяково, що хотілося вирватися. Ну чи попросити поставити мене на землю, але мій мозок ще щось, та міркував. От почну я обурюватися, поставить він мене на ноги, а далі? Хіба що чекати на наступного, жадаючого поносити мене на руках мужика. І скільки тут таких блукає?

Чорт, ну куди мене занесло!? Лише один вечір відпочинку залишився!

— Зараз — зараз. Потерпи, треба лікареві показатися, — каже він спокійно, перетинаючи зі мною на руках великий хол готелю.

З усіх ніг до нас уже мчить адміністратор, а чоловік кивком голови кличе носія, який забирає у мене лижі.

— Лікар зараз підійде, — перекладає він слова симпатичної дівчини у фірмовій уніформі, яка свердлить мене поглядом.

— Я знаю англійську, — хмикаю я, а він посміхається. — I really know (я справді знаю), — навіщось кажу, коли ми виходимо з ліфта, піднявшись на потрібний поверх.

— Ви не потрібні до ходу будь-якого, це. (Тобі не треба нічого доводити, люба), — шепоче мені на вухо, і тіло покривається мурашками, — а тепер дістань ключ, Таю. Він у лівій внутрішній кишені моєї куртки.

Дивлюся на нього на всі очі «Хто носить із собою ключ від номера!? Навіщо людині рецепція»? Але вчасно прикусую язик, адже він мені допомагає.

Зараз я розумію і заявляю з усією відповідальністю: я б з легкістю постояла на одній нозі, поки він відчиняв ці чортові двері. Але перебуваючи там, у його руках, я до цього просто не здогадалася. І докоряти собі за це не хочу. Зрештою, він не робив нічого поганого. Він ніс мене в номер, щоб дочекатися лікаря...

Брехати самій собі, напевно, погана ідея. Мені було спокійно. Його впевненість якимось чином наповнювала мене і, незважаючи на пульсуючий біль у нозі, мені було добре.

Розстібаю його лижну куртку і проходжуся кінчиками пальців по тілу, одягнене в термокофту. Не підіймаю на нього очей, але погляд відчуваю. Я з одним чоловіком розібратися не можу, а тут ось, здрастуйте, другий! Гарний, дбайливий! Ну як дбайливий… снігом не прикопав, до готелю доставив, лікаря викликав — адже це турбота?

Він мало не зніс мене з пагорба, а я тану! Безглузда ситуація!

Марк входить у номер, а я думаю про те, як зрадіє Ілля, коли дізнається, що я облажалась.

"Я ж казав, її не слід нікуди відпускати одну", - пафосно скаже він, стоячи в кабінеті батьківського будинку.

"Так, я надто багато їй дозволив", - погодиться батько.

Усього трохи! Якийсь вечір мені слід провести спокійно і нікуди не вляпатися! І я не впоралася.

Уявила, як дзвоню мамі, розповідаю про останній день відпочинку... А коли дізнається батько... Господи! Мимоволі охаю, закриваючи обличчя долонями.

- Біль не вщухає? - Запитує Марк, неправильно сприйнявши мій вигук. Він обережно опускає мене в крісло вітальні. Озирнувшись, розумію, що шафу з верхнім одягом ми пройшли, а я й не помітила.

— Ні, мені вже легше. Я дуже вдячна Вам за допомогу, але мені взагалі вже пора, - кажу якомога впевненіше.

— Давай зараз дочекаємось лікаря, а там вирішимо, що робити далі. Можливо, доведеться їхати до лікарні.

Розгубившись, киваю. У його суспільстві приємно, а от до лікарні не хочеться. Може, з ногою нічого серйозного і ніхто не дізнається?

— Допомогти тобі роздягтися? - Запитує чоловік, підходячи ближче.

Питання, судячи з усього, риторичне, тому що Марк присідає переді мною і починає розстібати мою куртку.